Розділ «Борва мечів»

— Вільні чи невільні, а вже голодують і скоро хворітимуть. Місто має більші запаси харчів, ніж ми, і кращу воду. Ваших трьох кораблів не досить, щоб зачинити їм і річку, і море.

— То що ж ви порадите, пане Джорагу?

— Вам не сподобається моя порада.

— І все ж я її вислухаю.

— Воля ваша. Дайте місту спокій, кажу я. Ви не можете звільнити усіх невільників на білому світі, халісі. Ваша війна чекає на Вестеросі.

— Я не забула про Вестерос. — Іноді Дані ввижалася уві сні та овіяна казками земля, яку вона ніколи не бачила на власні очі. — Але якщо я так легко відступлюся від старих цегляних мурів Меєрину, то як воюватиму великі кам’яні замки Вестеросу?

— Як воював Аегон, — відповів пан Джораг, — вогнем. Коли ми досягнемо Семицарства, ваші дракони будуть уже дорослі. Там ми матимемо те, чого не маємо тут: метавки, гуляй-городи та інше… але шлях крізь Землі Довгого Літа буде довгий і тяжкий, повний небезпек, донині невідомих нам. Ви зупинилися у Астапорі купити військо, а не починати війну. Збережіть ваші списи та мечі для Семицарства, моя королево. Лишіть Меєрин меєринцям і рушайте на захід, до Пентосу.

— Визнавши свою поразку? — визвірилася Дані.

— Коли боягузи ховаються за товстими мурами, то їхня поразка, халісі, — мовив ко Джохого.

Інші кревноїзники погодилися.

— Кров моєї крові, — мовив Рахаро, — коли боягузи ховаються і палять їжу для людей та коней, великий хал мусить шукати хоробрішого ворога. Це кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Джихікі, наливаючи вино.

— Але я цього знати не хочу! — Дані цінувала раду пана Джорага, та не могла змиритися з тим, щоб лишити Меєрин недоторканним. Вона не забула дітей на стовпах, подертих гайворонням нутрощів, кощавих рук, що вказували уздовж шляху. — Ви кажете, пане Джорагу, що в нас не лишилося харчів. Але якщо я піду на захід, як мені годувати моїх відпущеників?

— Ніяк, халісі. Мені шкода їх, але вони мусять годуватися самі або померти з голоду. В поході їх помре дуже й дуже багато. Це тяжкий тягар на душу, але врятувати їх нема способу. Ми мусимо залишити цю спустошену і випалену землю далеко позаду.

Дані вже залишила за собою слід із трупів, коли перетинала червону пустелю. Думка про те, щоб лишити ще один, була нестерпна.

— Ні! — мовила вона. — Я не поведу моїх людей на смерть.

«Моїх дітей.»

— Але ж до міста має вести бодай якийсь шлях!

— Один я знаю. — Бурий Бен Бросквин попестив свою зозулясту сіро-білу бороду. — Збіжні труби.

— Збіжні труби? Ви про що?