Розділ «Борва мечів»

— Хіба в річкового панства геть немає клепки в голові? — заперечила королева. — Без північан вони не мають надії встояти проти з’єднаної потуги Вирію, Кастерлі та Дорну. Авжеж вони муситимуть обрати покору замість винищення.

— Більшість упокориться, — погодився князь Тайвин. — Водоплин стоятиме, але поки Вальдер Фрей тримає у заручниках Едмура Таллі, Чорноструг не зважиться на рішучі дії. Язон Малістер та Титос Чорноліс битимуться хоча б заради честі. Але Фреї здатні обложити і замкнути Малістерів у Морестражі. А Джоноса Бракена можна переконати перебігти до нас і напасти на Чорнолісів. Зрештою всі вони схиляться перед престолом. Я маю намір висунути щедрі умови миру. Всі дідицтва, які скоряться нам і припинять опір, отримають королівське пробачення і збережуть своїх господарів. Усі, крім одного.

— Гаренголу? — спитав Тиріон, добре знаючи батька.

— Державі не потрібна така чума, як оті «Хвацькі Компанійці». Я наказав панові Грегору скарати на горло усіх у замку.

«Панові Грегору Клегану на прізвисько Гора-на-Коні.» Скидалося, що його ясновельможний батько хотів витрусити з Гори останні крихти руди, перш ніж віддати його на поталу дорнійському правосудові. «Хвацькі Компанійці» скінчать свої долі головами на шпичках, а Мізинець в’їде до Гаренголу без жодної плямки крові на своєму вишуканому вбранні. Тиріонові стало цікаво, чи досяг Петир Баеліш Долини Арин. «От якби він із божої ласки потрапив у шторм і потонув. Та коли це боги мали до мене ласку?»

— Всіх треба скарати на горло, всіх до останнього! — раптом загарячкував Джофрі. — Малістерів, Чорнолісів, Бракенів… усіх! Там самі зрадники, пане діду, і я хочу їхньої смерті! Я не бажаю висувати їм ніяких умов!

Король рвучко обернувся до великого маестра Пицеля.

— А ще я хочу голову Робба Старка! Напишіть князеві Фрею, перекажіть мій наказ. Королівський наказ! Я звелю подати голову Сансі на тарелі на моєму весільному бенкеті.

— Пане королю, — мовив пан Кеван ураженим голосом, — але ж пані Санса у шлюбі стала вашою тіткою…

— То був жарт! — поспіхом втрутилася Серсея. — Джоф хотів нас розважити.

— Які ще розваги? Я наказав! — наполягав Джофрі. — Він був зрадник, і я хочу його дурну голову. Хай Санса її поцілує!

— Ні, — хрипко відказав Тиріон. — Сансу тобі мучити більше не вільно. Зрозумій це нарешті, почваро!

Джофрі гидко вишкірився і мовив:

— Що я чую? Адже це ви в нас почвара, дядечку.

— Справді? — Тиріон нахилив голову набік. — То розмовляй до мене ввічливіше. Почвари бувають небезпечні, а королі нині мруть, наче мухи.

— Я можу вам язика вкоротити за такі слова! — побуряковів король-хлопчак. — Я король!

Серсея поклала на плече сина руку, наче захищаючи та вберігаючи.

— Не заважай курдупелю кидатися погрозами, Джофе. Хай панове батько та дядько бачать, що він за один.

Князь Тайвин анітрохи не зважив на її слова; натомість він звернувся просто до Джофрі:

— Аерис теж відчував потребу нагадувати підданим, що він король. І язики полюбляв укорочувати. Можеш запитати пана Ілина Пейна, хоча навряд дочекаєшся відповіді.