Розділ «Борва мечів»

Вечеря скінчилася у незатишному мовчанні — як і чимало вечерь перед нею. Опісля, коли Под прибирав кухлі й тарілки, Санса попрохала в Тиріона дозволу відвідати божегай.

— Воля твоя, — відповів він.

Тиріон уже звик до нічних мандрів своєї дружини. У королівському септі вона теж молилася — часто запалювала свічки до Матері, Діви та Стариці. Тиріон, правду кажучи, такий надлишок побожності не схвалював. Проте, якби був на її місці, то мабуть, і сам би не відмовився од помочі вишніх сил.

— Зізнаюся, мені мало відомо про старих богів, — мовив він, намагаючись бути ласкавим до прагнень дружини. — Може, колись просвітиш мене. Я б навіть міг супроводити тебе до гаю.

— Не варто! — негайно заперечила Санса. — Тобто… ви дуже добрі, але… там немає жерців чи священників, не чинять відправи, не палять свічки, не співають псаломи. Лише дерева і мовчазна молитва. Вам, напевне, буде нудно.

— Та мабуть. Правда твоя. — «Вона мене знає краще, ніж я гадав.» — Хоча шурхіт листя — то непогана розрада після бубоніння якогось септона про сім ликів божої благодаті.

Тиріон махнув рукою.

— Утім, я не втручатимуся. А ви, моя пані, вдягайтеся тепліше, бо там надворі — вельми свіжий вітерець.

Йому кортіло запитати, про що вона молитиметься. Але Санса була покірна дружина — далебі, ще скаже правду, а він не зрадіє тому, що почує.

Коли вона пішла, Тиріон повернувся до тяжкої праці — вистежувати золотих драконів у плутанині облікових книг Мізинця. Безперечно ясним у них було лише одне: Петир Баеліш не терпів, аби золото лежало та вкривалося пилом. Що старанніше Тиріон намагався зрозуміти щось у його оборудках, то більше йому боліла голова. Добре комусь казати: «нумо давайте плодити драконів замість замикати їх у скарбниці». Деякі з тих гендлів смерділи гірше, ніж протухла тиждень тому рибина. «Я б не дозволив Джофрікові так охоче жбурляти Рогачів через мури, якби знав, скільки грошей ті сучі сини позичили в корони.» Він би радо надіслав Брона шукати їхніх спадкоємців, але підозрював, що зиску з того матиме стільки, скільки золота — з золотої рибки.

Коли з викликом від батька прийшов пан Борос Блаунт, Тиріон усвідомив, що оце вперше за життя зрадів його появі. Він із полегшенням захряснув книги, дмухнув на олійницю, накинувся киреєю і зашкандибав дитинцем до Башти Правиці. Вітер і справді був свіжий — саме такий, про який він попереджав Сансу; в повітрі пахкотіло дощем. Коли князь Тайвин його відпустить, то напевне, варто піти до божегаю та забрати її звідти, аби не змокла.

Але Санса геть вилетіла в Тиріона з голови, щойно він увійшов до світлиці Правиці та побачив там Серсею, пана Кевана і великого маестра Пицеля навколо князя Тайвина і короля. Джофрі трохи не стрибав з якихось невідомих радощів. Серсея кривилася у лукавій усмішечці. Князь Тайвин був урочисто-похмурий, як завше. «Цікаво, чи зміг би він посміхнутися, навіть якби схотів?»

— Що трапилося? — запитав Тиріон.

Батько простягнув йому розгорнутий, уже читаний сувій пергамену, який, утім, ще не покинув прагнень знову скрутитися. «Рослін упіймала собі гарного жирного пструга» — прочитав Тиріон. — «А брати подарували їй на весілля пару вовчих шкур.» Тиріон перевернув пергамена і роздивився зламану печатку: сріблясто-сірий віск, подвійні башти дому Фрей.

— Князь Переїзду вихваляється своїм вишуканим письменством? Чи грається у загадки? — пирхнув Тиріон. — Пструг — то, ясна річ, Едмур Таллі, а вовчі шкури…

— Він мертвий! — вигукнув Джофрі так щасливо та гордовито, наче то він власноруч оббілував Робба Старка.

«Спершу Грейджой, тепер Старк.» — Тиріон згадав про свою дружину-дитину, що саме мала молитися у божегаї. — «Богам свого батька. За перемогу свого брата. За безпеку та добре здоров’я своєї матінки.» Скидалося, що старі боги зважають на молитви не краще, ніж нові. Хай слабенька, та все ж розрада.

— Цієї осені королі сиплються, мов листя з дерев, — зауважив Тиріон. — Схоже, наша війна потроху виграється сама собою.

— Війни, Тиріоне, ніколи не виграються самі собою, — відповіла Серсея солодко-ядучим голосом. — Цю війну виграно розумом та зусиллями нашого панотця.

— Нічого ще не виграно, поки ворог стоїть у полі, — застеріг князь Тайвин.