Розділ «Борва мечів»

Його меч простромив серце її сина і крутнувся у рані.

Робб порушив своє слово, але Кетлін дотримала свого. Вона смикнула Аегона за волосся назад і перепиляла йому горлянку. Лезо скреготнуло на хребті, гаряча кров потекла пальцями. Дзвіночки теленькали «телень-телень», тулумбас вибивав «бум-дудум».

Зрештою хтось забрав у неї ножа. Сльози, пекучіші за оцет, текли щоками. Десять лютих круків дерли їй обличчя гострими пазурями, виорювали смужки плоті, лишали глибокі борозни, що спливали червоною юшкою. Вона відчувала кров на власних вустах.

«Який біль» — думала вона. — «Усі наші діти, Неде, усі наші крихітки. Рікон, Бран, Ар’я, Санса, Робб… Робб… благаю тебе, Неде, благаю, зупини це божевілля, припини цей біль…» Прозорі та червоні сльози мішалися у один потік і збігали пошматованою руїною того обличчя, яке колись так кохав і пестив її Нед. Кетлін Старк здійняла руки і подивилася на кров, що стікала довгими пальцями, тонкими зап’ястками, рукавами сукні. Повільні червоні черви повзли руками, прокрадалися під одяг. «Лоскотно.» Від лоскоту вона засміялася, а потім щосили заверещала.

— Збожеволіла, — мовив хтось, — з’їхала з глузду.

Хтось інший сказав:

— Кінчайте.

Чиясь рука ухопила її за волосся, як вона хапала Дзвоника. Кетлін подумала: «Ні, не треба, не ріжте мені волосся! Нед так любить моє волосся!» А тоді горло їй вкусило залізо, і укус той був червоний та холодний.

Ар’я XI

Бенкетні шатри лишилися позаду. Вони чвакали мокрою глиною та пошматованою травою, геть від світла, подалі у пітьму. Попереду височіла брамна башта замку. Ар’я бачила, як мурами рухаються смолоскипи, як танцюють їхні вогники під вітром, як виблискує світло на мокрих кольчугах та шоломах. Інші вогники рухалися темним кам’яним мостом між Близнюками — ціла валка їх текла від західного замку до східного.

— Замок не зачинено, — раптом мовила Ар’я.

То десятник сказав, що його зачинено, а насправді — ні. Ґрати підіймали просто в неї на очах, на розлитий рів опускали підйомного моста. Вона побоювалася, що стражники князя Фрея не схочуть пускати їх усередину, і на пів-удару серця закусила губу, надто схвильована, щоб посміхатися.

Хорт натягнув повід так раптово, що вона трохи не звалилася з гарби.

— Семеро гойданих дідьків у семи клятих пеклах! — почула Ар’я його лайку.

Ліве колесо почало тонути у м’якому ґрунті, гарба повільно хилилася набік.

— Злізай! — заревів на неї Клеган і грубо штурхнув долонею у плече, скидаючи на землю.

Приземлилася вона легко, як учив Сиріо, і негайно скочила на ноги з забрьоханим обличчям.

— Навіщо таке робити?! — заверещала вона.

Та Хорт уже зіскочив долу, зірвав сідало з передку гарби і сягнув по паса з мечем, якого там заховав. Саме тоді вона почула прихований стукотом тулумбасів та литавр грім копит на підйомному мості — з брами замку вихлюпував потік вершників, виблискуючи вогнем та залізом. Коні та люди мали на собі панцирні обладунки; один вершник із десяти ніс при собі смолоскипа. Озброєні вони були сокирами та галябардами з гострими шпичастими голівками, з важкими лезами, здатними ламати кістки та прорубувати лицарську броню.

Десь далеко завив вовк. Посеред табірного гармидеру, музики та низького зловісного гуркоту бурхливої річки його було нелегко розчути, але Ар’я розчула — можливо, навіть не вухами. Виття пронизало Ар’ю, наче гострий ніж, змащений гнівом та смутком. З замку виїжджало дедалі більше вершників по четверо у шерезі: лицарі, зброєносці, компанійці, смолоскипи та сокири… валці не було видно кінця.