Розділ «Борва мечів»

Тулумбас відбивав повільний, лункий, статечний лад: «бум, дудум, бум, дудум».

— Годі! — захлиналася власними словами Кетлін. — Кажу вам — годі! Ви відплатили зрадою за зраду. Покладемо цьому край!

Вона притиснула кинджала до Дзвоникового горла, і до неї повернулися спогади про опочивальню непритомного Брана, про гостре залізо коло її власної горлянки. «Бум, дудум, бум, дудум.»

— Благаю вас! Це ж мій син. Мій перший син… і мій останній. Відпустіть його. Подаруйте йому життя, і я присягаюся, що ми про все забудемо… про все скоєне вами тут. Присягаюся старими богами і новими, що ми… ми не чинитимемо помсти…

Князь Вальдер витріщився на неї, ніби не вірячи своїм вухам.

— Лише йолоп повірить вашій маячні. Ви вважаєте мене за йолопа, ласкава пані?

— Я вважаю вас за батька ваших дітей. Заберіть мене у полон, у заручники… заберіть Едмура, якщо він досі живий. Але відпустіть Робба!

— Ні. — Голос Робба перетворився на ледве чутний шепіт. — Матінко, ні…

— Так! Підводься, Роббе. Підводься та йди звідси, благаю тебе. Рятуй себе… як не заради мене, то заради Джейни…

— Джейни? — Робб ухопився за край столу і з силою випростався. — Матінко… Сірий Вітер…

— Ходи до нього. Негайно! Роббе… забирайся з палати!

Князь Вальдер пирхнув презирливо.

— Хто б це його звідси пустив? З якого дива?

Кетлін міцніше притиснула лезо до горлянки Дзвоника. Недоумок викотив на неї очі у німому благанні. У ніс їй вдарив гидкий сморід, але вона звернула на нього не більше уваги, ніж на невпинне «бум-дудум» останнього тулумбаса. Пан Риман та Чорний Вальдер потроху обходили її зі спини, та Кетлін було байдуже. Хай роблять, що хочуть: беруть у полон, ґвалтують, ріжуть. Вона вже не зважала. Вона зажилася на цьому світі, а там її чекав Нед. Єдиний, за кого вона боялася, був Робб.

— Присягаюся честю дому Таллі, — мовила вона до князя Вальдера, — присягаюся честю дому Старк, я зміняю життя вашого хлопця на життя Робба. Сина за сина.

Руки її так трусилися, що в Дзвоника на короні зателенькали дзвіночки.

«Бум-дудум» — говорив тулумбас, — «бум-дудум». Вуста старого жували і прицмокували. Ніж, слизький від поту, тремтів у руці Кетлін.

— Сина за сина, хе-хе, — повторив він. — То не син, а онук… та й який з того недоумка зиск?

Чоловік у темному обладунку та блідо-рожевому корзні, заплямованому кров’ю, ступив до Робба.

— Хайме Ланістер переказує вам свої вітання.