Розділ «Борва мечів»

Бран ясно бачив, що у селі ніхто не живе вже багато років. Хати майже розвалилися; від корчми, не надто показної навіть за кращих часів, лишився самий кам’яний димар і дві потріскані стіни, оточені десятком яблунь. Одне з дерев росло просто посеред трапезної, де підлогу встилав килим мокрого збурілого листя і гнилих яблук. Повітря повнилося задушливо-гнилим яблучним духом, який аж паморочив голову. Мейра тицьнула у кілька яблук сандолею, сподіваючись знайти хоч одне їстівне, та всі виявилися гнилі й червиві.

Місце тут було тихе, мирне, спокійне, втішне для очей, але Бранові подумалося, що у порожньому зруйнованому заїзді є щось сумне. Ходор теж відчув цей смуток.

— Ходор? — питав він, трохи знітившись. — Ходор? Ходор?

— А земля тут нівроку. — Йоджен узяв жменю ґрунту, потер між пальцями. — Село, корчма, міцна вежа на озері, яблуневий сад… але де ж люди, Бране? Навіщо лишати таке добре місце?

— З-за дичаків, — відповів Бран. — Дичаки переходять Стіну або гори, набігають, грабують, крадуть жінок. Як упіймають когось, то роблять з його черепа келиха, щоб пити кров. Стара Мамка нам розповідала. Нічна Варта вже не має тієї сили, яку мала за Брандона чи королеви Алісанни. Тому дичаків дедалі більшає. Край коло Стіни грабували так часто, що посполиті втекли на південь — у гори або до володінь Умберів на схід від королівського гостинця. Підданих Великоджона теж грабують, але не так страшно, як тих, хто раніше жив у Дарунку.

Йоджен Троск повільно покрутив головою, дослухаючись до музики, чутної лише йому.

— Треба десь заховатися. Бо насувається буря. Страшна буря.

Бран роздивився небо. Стояв чистий, тихий осінній день — сонячний і майже теплий. Але на заході справді збиралися хмари і, схоже, здіймався вітер.

— На корчмі немає даху, і стін лише дві, — зауважив він. — Треба ховатися у вежі.

— Ходор, — мовив Ходор. Мабуть, на знак згоди.

— Ми не маємо човна, Бране. — Не знайшовши яблук, Мейра знічев’я тицяла сандолею у листя.

— Там є стежка. Кам’яна загата, схована під водою. Ми зможемо там пройти.

Принаймні зможуть вони; йому доведеться їхати на Ходоровій спині. Зате хоч сухим лишиться.

Троски перезирнулися.

— Як ти знаєш? — запитав Йоджен. — Невже пан принц бували тут раніше?

— Та ні, не бував. Чув від Старої Мамки. Бачите на вежі золотого вінця? — Він вказав через озеро. На зубцях вежі було видно латки золотої фарби, що потроху відвалювалися. — Тут якось ночувала королева Алісанна. Після того на її честь зубці пофарбували золотом.

— Стежка-загата? — Йоджен роздивлявся озеро. — Ти цього певен?

— Авжеж певен, — відповів Бран.

Мейра легко знайшла початок стежки, щойно зрозуміла, де шукати. Кам’яна загата була завширшки у три стопи і вела від берега просто у озеро. Мейра повела решту загону обережними кроками, намацуючи шлях жаб’ячою сандолею.

Вони бачили, де стежка виходить з води на берег острівця і перетворюється на короткий прогін сходів, що вів до дверей вежі. Початок стежки лежав просто навпроти сходів та дверей, і здавалося, що вона мусить бігти прямо. Та де ж пак: під поверхнею води стежка вихилялася так і сяк, пробігаючи третину шляху навколо озера, перш ніж повернутися такими самими вихилясами. Повороти самі по собі були досить зрадливі, а до того ж подовжували шлях, і нападники мусили довго брісти у воді під дощем стріл із вежі.