Розділ «Борва мечів»

Сем зашарівся.

— Я ж не стрілою його вбив, а кинджалом, драконосклом…

Він знав, що буде, якщо він візьме лука. У ціль він не влучить, стріла полетить бозна-куди через рів та вал аж у ліс, і всі навколо з нього реготатимуть.

— Байдуже, — відповів Алан з Росбі, ще один неабиякий лучник. — Ми усі прагнемо побачити, як стріляє наш Смертяний. Хіба ні, хлоп’ята?

Семові несила була терпіти їхні глузливі посмішки, ниці жарти, зневагу в очах. Він обернувся був, щоб піти туди, звідки прийшов, але права нога глибоко загрузла у багні, а коли він спробував її витягти, то лишив там чобота. Довелося йому ставати на коліна, щоб висмикнути чобота з болота під громовий регіт навколо. Доки Семові вдалося втекти, розталий сніг промочив пальці на ногах, незважаючи на кілька пар шкарпеток.

«Ні до чого я не вдатний» — подумав він похнюплено. — «Пан батько бачили мене наскрізь. Не можна мені жити, коли стільки хоробрих братчиків загинуло».

Грен доглядав яму з вогнищем на південь від брами дитинця. Він роздягнувся до пояса, бо саме рубав дрова; обличчя його розчервонілося, піт парував на голій шкірі. Забачивши Сема, що шкандибав до нього, пирхаючи з натуги, Грен випростався і вишкірив зуби.

— Це в тебе Інші хотіли чобота забрати, га, Смертяний?

«І він тієї ж співає!»

— Та ні, просто в багні загруз. Не клич мене отим прізвиськом, прошу тебе.

— Чого б це? — Грен здивувався направду, не удавано. — Хороше прізвисько, ти його чесно заслужив.

Пип завжди дражнив Грена, що той тупий, як замковий кут. Тому Сем терпляче пояснив, стоячи на лівій нозі й намагаючись увіпхнути праву назад до брудного чобота:

— Це просто інший спосіб кликати мене боягузом. З мене кепкують — як от із Бедвика, коли кличуть його «Велетнем».

— Ну, він і справді не велетень, — визнав Грен, — а Павлюк ніколи не був малюком. Тобто був, коли смоктав мамчину цицьку, але потім виріс таки величенький. Але ж ти справді убив Іншого на смерть! Тому твоє прізвисько — то інша річ.

— Та я… я б ніколи… я сам був на смерть переляканий!

— Я теж. Це лише Пип каже, що я надто дурний, щоб лякатися. А насправді я лякаюся так само, як усі. — Грен нахилився по розрубане поліно і вкинув його до ватри. — Колись я лякався Джона щоразу, як мусив із ним битися. Він завжди нападав так прудко і люто, наче хотів мене убити.

Зелене сире дерево якусь хвилину курилося парою між язиків вогню, а потім запалало.

— Та я про це ніколи не казав. Інколи думаю — може, кожен зух лише прикидається, що він хоробрий, а насправді бояться усі. Може, прикидатися — то і є спосіб стати хоробрим. Не знаю. Ну кличуть тебе Смертяним, то й що — хіба тобі не байдуже?

— Але ж тобі не подобалося, коли пан Алісер кликав тебе Бицею.

— Бо він казав, що я такий само тупий, як здоровезний. — Грен пошкріб бороду. — Та коли Пип почав кликати Зубром, а за ним і Джон, я їм не перечив. І тобі не перечитиму. Зубр — могутній лютий звір, що тут поганого? Я ж і справді чималий здоровань, а буду ще більший. Невже прізвисько «Смертяний» гірше за «панок Кабанок»?