Розділ «Борва мечів»

Йоля згідливо заверещала, та так голосно, що Сем аж зіщулився.

Крастер крутнув головою в бік породіллі.

— Годі скиглити, вона мені вже в печінках сидить! — заволав він. — Дайте їй цурку, хай кусає, бо зараз прийду — скуштує хазяйської руки!

Сем знав, що то не пусті погрози. Крастер мав дев’ятнадцять дружин, та жодна б не насмілилася втрутитися, якби він рушив драбиною вгору на під. Так само, як не втрутився два дні тому жоден із чорних братчиків, коли Крастер лупцював одну з молодших дівчат. Хоча дехто й бурчав невдоволено.

— Та він її зараз уб’є, — мовив тоді Гарт із Визелені, а Кульгавий Карл зареготав і відповів:

— Якщо йому та вишенька живою не потрібна, то хай віддасть мені!

Чорний Бернар вилаявся стиха і сердито, а Алан з Росбі підвівся і пішов надвір, аби не чути.

— Під його дахом — його закон, — нагадав розвідник Ронел Гарклай. — Крастер дружить із Вартою.

«В пекло такого друга» — думав Сем, слухаючи придушений Йолин вереск. Утім, хоча Крастер був брутальний негідник і залізною рукою гнобив власних дружин та дочок, все ж таки його дитинець інколи давав сякий-такий прихисток Варті.

— Морожені ґави! — пирхнув Крастер, коли ті кількоро, що врятувалися від хуртовини, упирів і палючого холоду, ввалювали до хати. — Бачу, з півночі менша зграйка вертається, ніж туди летіла.

Він дозволив їм ночувати на підлозі в хаті, сховатися під дахом від снігу, висушитися коло вогню. Дружини принесли кухлі гарячого вина, щоб зігріти порожні животи. Господар шпетив їх «клятими ґавами», та не відмовився нагодувати, хай яким убогим харчем.

«Ми тут гості» — нагадав собі Сем. — «А Йоля належить йому. Вона його дочка і його дружина. Під його дахом — його закон.»

Йоля благала його про допомогу, ще коли він уперше бачив Крастерів Дитинець. Сем тоді дав їй чорну кирею, аби сховати черево, і дівчина ходила у ній шукати Джона Сніговія. «Лицарі мають захищати жінок та дітей.» Хай серед чорних братчиків лицарів небагато, але все ж таки… «Ми усі проказуємо обітниці» — думав Сем. — «Я — щит, що боронить царину людей.» А жінка є жінка, навіть дичацька. «Ми мусимо їй допомогти. Ми не можемо інакше.» Найбільше Йоля боялася за свою дитину — боялася, що то може бути хлопчик. Дочок Крастер вирощував і брав собі за дружин, та у його обійсті годі було знайти чоловіка чи юнака. Йоля розповіла Джонові, що синів Крастер віддає богам. «Якщо є на світі добрі боги, хай пошлють їй донечку» — молився Сем.

Нагорі Йоля знову захлинулася криком.

— Ось так, — мовила якась жінка. — Натужся мені ще. Бачу голівку.

«Її голівку» — подумав Сем, потерпаючи від страху та жалю. — «Хай це буде її голівка, не його!»

— Холодно, — ледве чутно проказав Банен. — Як холодно…

Сем відклав ложку та миску, жбурнув на хворого ще одного хутряного кожуха, підкинув дров у вогонь. Йоля верескнула, потім задихала часто і гучно. Крастер гриз тверду чорну ковбасу — Варті він сказав, що має її вдосталь лише для себе та дружин, а братчикам зась.

— Жінки, — пожалівся він. — Скиглять оце, не добереш, чого… Колись була в мене жирна свиноматка, то вродила вісьмох паців, ледве рохнувши.

Він пожував, обернувся і підозріливо скосив око на Сема.