Розділ «Борва мечів»

— Що ти сказав, Смертяний?

Сем роззявив рота, тоді знову стулив.

— Я… я… я лишень хотів сказати… якщо він вам не потрібен… адже його треба годувати… а зима насувається… то ми можемо… забрати його з собою, щоб…

— Мого сина? Мою плоть і кров? Ти гадаєш, я віддам його вам, чорним ґавам?

— Та я ж лише…

«Нема в тебе ніяких синів, бо ти їх викидаєш на мороз — так розповідала Йоля. Ти лишаєш їх у лісі, тому в тебе тут самі дружини і дочки, які теж стануть дружинами.»

— Помовч, Семе, — мовив князь-воєвода Мормонт. — Ти вже досить сказав. Навіть забагато. Іди до хати.

— П-пане в-воєводо, я…

— До хати, хутко!

Зашарівшись із сорому, Сем пропхався крізь запону на дверях у морок хати. Мормонт пішов за ним.

— Ти, часом, не здурів? — запитав старий усередині, аж давлячись гнівом. — Навіть якщо Крастер віддасть нам дитину, вона помре, перш ніж ми досягнемо Стіни. Щойно народжене немовля потрібне нам майже так само, як іще одна снігова хуртовина. Може, ти його з власних цицьок годуватимеш? Вони в тебе справді чималенькі. Або забереш і матір теж?

— Вона хоче піти, — відповів Сем. — Вона мене благала…

Мормонт скинув руку вгору.

— Не хочу більше нічого чути, Тарлі. Тобі безліч разів наказували триматися якнайдалі від Крастерових дружин.

— Та вона ж його дочка, — безпорадно похнюпившись, мовив Сем.

— Ходи наглянь за Баненом. І негайно. Поки я не розсердився.

— Так, пане воєводо.

Сем, хапаючи дрижаки, побіг виконувати наказ. Та коли досяг вогню, побачив там Велетня, що саме накидав кожуха на голову Баненові.

— Наостанок усе жалівся, що йому холодно, — мовив маленький чоловічок. — Сподіваюся, хоч там знайде собі тепле місце для кращого життя.

— З тією раною… — почав був Сем.