Розділ «Борва мечів»

— Та я ж і заспівав її лише один раз, — пожалівся Том. — І хто казав, що вона про нього? То була просто пісня про пструга.

— Вірніше сказати, про немічного та обвислого пструга, хіба не так? — зареготав Анжей.

Ар’ї було байдуже, про що там співається у дурнуватих Томових піснях, і вона обернулася до Гарвіна.

— Що він таке казав про викуп?

— Нам конче потрібні коні, панно. Та й обладунки теж. Мечі, щити, списи. Усе, що можна купити за гроші. А ще насіння для ланів. Адже зима насувається, ви не забули? — Він торкнувся її підборіддя, наче втішаючи. — Ви не перша шляхетна бранка, яку ми віддаємо за викуп. Сподіваюся, що й не остання.

Ар’я розуміла, що він не бреше. Лицарів увесь час брали у полон, а потім викупали за гроші. Так само іноді чинили і з жінками вельможних родів. «Але що як Робб відмовиться їм платити?» Адже вона не була знаним лицарем, до того ж король має ставити королівство вище за власних сестер. І що скаже її паніматка? Чи захоче брати свою доньку назад після усього, що та скоїла? Ар’я вкусила губу і замислилася над купою складних питань.

Наступного дня вони приїхали до місця під назвою Вишесерце. То був пагорб — такий величенький, що з верхівки Ар’ї здалося, ніби вона бачить половину світу. Маківку пагорба охоплювало коло з величезних блідих пеньків — усе, що лишилося від колись могутніх оберіг-дерев. Ар’я та Гендрі разом обійшли пагорб, аби їх порахувати, і налічили тридцять одне. Деякі були такі могутні, що на їхніх пеньках вона б могла спати, мов на ліжку.

Том Семиструнний розказав, що Вишесерце було святим місцем для дітей лісу, і тут досі не зникли якісь їхні чари.

— Тим, хто тут спить, нічого не загрожує, — стверджував співець, і Ар’я йому вірила, бо пагорб був такий високий, а навколишня місцина — така пласка, що жоден ворог не міг наблизитися непоміченим.

Тутешні посполиті цього місця цуралися, розповів їй також Том, бо вважали, що у ньому живуть привиди — духи дітей лісу, які померли, коли андальський король на ім’я Еррег Бий-Родичів зрубав їхній святий гай. Ар’я про дітей лісу знала, і про андалів теж, та духи і привиди її не лякали. Коли вона ще була зовсім мала, то ховалася у крипті Зимосічі, гралася у запрошення до замку та дів і чудовиськ поміж кам’яних королів на їхніх престолах.

Але тієї ночі навіть у неї стали дибки волосини на потилиці. Вона вже спала, та прокинулася від бурі. Вітер зірвав з неї ковдру, закрутив вихором і викинув у кущі, а коли вона пішла по неї, то почула голоси.

Коло багаття, що ледве жевріло, Ар’я побачила Тома, Лима і Зеленоборода. Вони балакали до крихітної жінки — на добрих сім вершків коротшої за Ар’ю, старішої за Стару Мамку, згорбленої, зморшкуватої, з покрученим чорним ціпком. Сиво-біле її волосся спадало трохи не до землі, а коли дмухав вітер, то маяло навколо голови примарною хмарою. Шкіра на колір була ще біліша — наче молоко. Ар’ї здалося, що очі в старої червоні, хоча з кущів вона бачила поганенько.

— Старі боги ворушаться, не дають мені спати, — почула Ар’я голос жінки. — Я бачила сон, де тінь з палаючим серцем мордувала золотого оленя. Я бачила сон про людину без обличчя, що чекала на містку, а місток хилитався з боку в бік. На плечі в людини сиділа потонула ґава, і водорості висіли в неї з крил. Я бачила сон про ревливу річку і жінку, що колись була рибою. Вона спливала водою мертва, з червоними слізьми на обличчі, та коли розплющила очі, я прокинулася з жаху. Ось таке я бачила уві сні. Може, це ще й не все. То чи маєте ви для мене дарунків, щоб заплатити за сни?

— Сни, — пробурчав Лим Лимонний Сіряк, — який хосен із тих снів? Жінки-риби, потонулі ґави… Я он теж сон бачив минулої ночі. Цілував дівку з корчми, яку колись знав. То що, стара, ти мені за цей сон заплатиш, абощо?

— Та дівка мертва, — засичала стара. — І цілують її тепер лише могильні черви.

До Тома ж Семиструнного вона мовила:

— Даруй мені пісню, або забирайся з усіма геть.

І співець заспівав їй, та так тихо і сумно, що Ар’я почула лише уривки слів. Наспів, проте, був знайомий. «От Санса точно б упізнала.» Сестра знала усі пісні на світі, сама трохи грала музику і співала дуже солодко. «А я лише горлати вмію.»

Наступного ранку дрібної старої вже ніде не було. Коли сідлали коней, Ар’я спитала Тома Семиструнного, чи не живуть на Вишесерці ще й досі діти лісу. Пісняр реготнув і спитав:

— Бачила, еге ж?