Розділ «Борва мечів»

— Ну, я ось не помер, — ствердив одноокий Джак-Щасливець. — Батечка мого гарненько повісив тивун князя Дударя, брата Гака запхали на Стіну, а інших братів повбивали ланістерівці. Велике діло — одне око.

— Ви присягаєтеся, що він живий? — Жінка вчепилася у Лимову руку. — Благословення боже на тебе, Лиме! Це найліпша новина за півроку. Хай його Воїн оборонить, і червоного жерця теж!

Наступної ночі вони знайшли притулок у спаленій шкаралупі септу посеред знищеного села під назвою Вихватка. Від його вікон зі свинцевого скла лишилися самі друзки; немолодий септон привітав їх і розповів, що грабіжники забрали коштовне вбрання Матері, визолоченого ліхтаря Стариці та срібного вінця Батька.

— Діві навіть груди відрубали, хоча вони дерев’яні, зовсім не коштовні, — казав септон. — Зате очі були з гагату, з ляпису, з перлів. То вони виколупали їх ножами. Хай Матір змилується на їхні душі.

— Хто це таке скоїв? — спитав Лим Лимонний Сіряк. — Часом не Кровоблазні?

— Та ні, — відповів старий. — Якісь північани. Оті дикуни, що вклоняються деревам. Казали, що шукають Крулеріза.

Ар’я почула і вкусила губу. Вона відчувала, як Гендрі на неї дивиться, і від того почувалася водночас гнівно і присоромлено.

У льосі під септом, серед павутиння, коренів та побитих винних діжок, жило з десятеро людей. Але ніхто з них теж нічого не чув про Беріка Дондаріона — ба навіть ватажок, що носив почорнений сажею панцир та грубу блискавку на сіряку. Коли Зеленоборід побачив, як на того витріщається Ар’я, то зареготав і мовив:

— Князь-блискавка — він усюди і ніде. Такі справи, білочко.

— Я вам не білочка! — заперечила вона. — Я вже скоро доросла жінка — мені майже одинадцять років!

— То диви, щоб я з тобою, бува, не одружився!

Він спробував ущипнути її за підборіддя, та Ар’я ляпнула по його дурній руці й відкинула убік.

Лим та Гендрі того вечора грали у черепки з хазяями, а Том Семиструнний співав дурної пісні про Череватого Бена та гусака верховного септона. Анжей дозволив Ар’ї потримати у руках свого довгого лука, та як вона не силувалася, а натягнути його не змогла.

— Вам, панно, треба легшого лука, — мовив веснянкуватий стрілець. — Якщо у Водоплині знайдемо сухе витримане дерево, то я вам зроблю.

Том почув його і перервав пісню.

— Ти дурень, Сайдакере, бо молодий іще. Ми йдемо до Водоплину по її викуп. Нам нема коли там дупи м’яти і луки ладнати. Дякуй, якщо хоч шкуру свою понесеш відти цілою, бо князь Гостер вішав розбійників на своїй землі, коли ти ще пішки під стіл ходив. А синок його… я завжди кажу: хто не любить музики, тому вірити не можна.

— Та він не музику незлюбив, — відказав Лим, — а тебе, дурню.

— І дарма незлюбив. Те дівча хотіло зробити його чоловіком… хіба я йому винен, що він перепив і нічого не зміг?

Лим пирхнув крізь свого зламаного носа.

— Хіба не ти склав про нього пісню? Чи, може, якийсь інший телепень, закоханий у власне голосіння?