Розділ «Борва мечів»

— Що я могла сказати? Що пан Хайме лежить голий у мене в ліжку, але так утомився, що й на ногах не встоїть. Один із вовків мав нахабство загорлати, що я брешу. Тоді ми їх гарненько проводили кількома стрілами з арбалетів. Здається, далі вони попрямували на Криву Відхлань.

Ар’я неспокійно засовалася у кріслі.

— Які саме то були північани? Ну, ті, що питалися про Крулеріза?

Почувши Ар’їн голос, пані Рідколіс здивовано вигнула брову — наче не чекала, що вона взагалі розтулить рота.

— Імен вони мені не сказали, дитино, та одяг на них був чорний, зі значком білого сонця на грудях.

Біле сонце на чорному — то був знак князя Карстарка. «Роббові люди» — подумала Ар’я. Може, вони ще не відійшли далеко. Якби ж вона могла утекти від розбійників та знайти карстарківців… може б вони відвели її до матері у Водоплин…

— Чи казали вони, як саме Ланістер зумів утекти? — запитав Лим.

— Казали, — відповіла пані Рідколіс. — От лишень я не повірила ані слову. Бо вони твердили, що його випустила на волю пані Кетлін.

Тома так підкинуло, що він аж порвав струну.

— Що ви таке кажете? — мовив він. — Якась маячня!

«Це неправда» — подумала Ар’я. — «Не може бути правда.»

— Я теж так вирішила, — відповіла пані Рідколіс.

Саме тоді Гарвін згадав про Ар’ю.

— Такі балачки, панно, не для ваших вух.

— Ні, я хочу послухати!

Але розбійники стояли на своєму твердо.

— Іди собі, вивірко, — мовив Зеленоборід. — Будь гарненькою панночкою і пограйся у дворі, поки ми тут теревенимо. Тікай, тікай.

Ар’я забралася з палати розлючена і гепнула б дверима, якби вони не були такі важкі. На Жолуді тим часом насунулася пітьма. Вздовж стін горіло кілька смолоскипів, але іншого світла не було. Брама невеличкого замку була зачинена і засунута. Вона обіцяла Гарвінові, що більше не тікатиме, але ж тоді вони ще не сміли брехати про її матір.

— Ар’є! — Гендрі вийшов за нею надвір. — Пані Рідколіс каже, тут є кузня. Хочеш подивитися?

— Ну хіба разом із тобою. — «Все одно, що робити, аби не байдикувати.»