Розділ «Борва мечів»

— Я втримав моста проти пана Майнарда. Руде волосся, чорний норов… але мене він не подолав. Шість ран завдав він мені, перш ніж я його вбив. Шість!

На щастя, маестер, що дбав про лицаря, був молодий. Коли старий воїн відійшов до сну просто у кріслі, він відвів гостей убік і мовив:

— Боюся, ви ганяєтеся за примарою. До нас прилітав птах — вже давно, принаймні півроку тому. Ланістерівці упіймали князя Беріка біля Божого Ока і там-таки й повісили.

— Еге ж, повісили. Але Торос врізав мотузку і врятував його ще живого. — Зламаний ніс Лима вже не був червоний та напухлий, як попервах, але зростався криво і надавав його мармизі перекошеного вигляду. — Його вельможність, бачте, не так легко вбити.

— Схоже, і знайти пана князя — теж справа нелегка, — мовив маестер. — А чи питали ви Листяну Владарку?

— Авжеж спитаємо, — відповів Зеленоборід.

Наступного ранку, коли вони минали невеличкий кам’яний міст за вежею, Гендрі спитав, чи не за нього колись бився старий лицар у двобої. Та ніхто не знав достеменно.

— Мабуть, що за нього, — відповів Джак-Щасливець. — Щось я інших тут не бачу.

— Ти б знав напевне, якби про це була пісня, — мовив Том Семиструнний. — Одна гарна пісня, і ми б знали, хто такий був пан Майнард і чого йому так кортіло перейти міст. Якби старий бідолаха Ликастр мав досить тями, щоб винайняти співця, то був би тепер знаніший за Драконолицаря.

— Усі сини пана Ликастра загинули у повстанні Баратеона, — пробурчав Лим. — Одні воювали за одних, інші за інших. Відтоді він з глузду і з’їхав. Жоден клятий співець йому б не допоміг.

— Маестер казав спитати якусь Листяну Владарку… хто це така? — спитала Ар’я Анжея дорогою.

Лучник усміхнувся.

— А ти почекай, і побачиш.

За три дні, коли вони їхали зжовтілим лісом, Джак-Щасливець зняв з ременя ріг та засурмив — інакше, ніж попереднього разу. Не встиг ріг замовкнути, як з дерев упали, розгортаючись, мотузяні драбини.

— Коней путаймо, і гайда! — наполовину проказав, наполовину проспівав Том.

Усі хутко полізли нагору і опинилися у селищі, схованому в шапках дерев — посеред плутанини мотузяних мостиків та малих, укритих мохом хатинок, захованих за червоно-золотими стінами. Скоро вони постали перед Листяною Владаркою — кощавою, наче сучок, сивою жінкою, вдягненою в грубу дергу.

— Зважаючи на осінь, ми тут довго не просидимо, — розповіла вона їм. — Дев’ять днів тому зі шляху на Сінобрід приходив тузінь вовків, нишпорив за кимось. Якби вони підняли очі, то могли б нас побачити.

— А чи не бачили ви князя Беріка? — спитав Том Семиструнний.

— Він мертвий. — У словах жінки бриніла туга. — Його спіймав Гора і встромив кинджала у око. Нам розповів жебрущий брат, а сам він чув від чолов’яги, що бачив на власні очі.

— Та то вже стара казка, давно протухла, — заперечив Лим. — Князя-блискавку так легко не вбити. Око пан Грегор, може, йому і вийняв, та люди від того не помирають. Он Джак не дасть збрехати.