Розділ «Борва мечів»

— Гир на них! — заволав він і вдарив п’ятами, щоб показати їй, як це робиться. Старий жалюгідний мерин раптом спромігся на припадок швидкості, ринув уперед, і ось вони вже тупотять полем, здіймаючи хмари солом’яної різки. Хайме ледве встиг подумати: «Хоч би дівка не відстала, поки ті не зрозуміли, що на них летить один вершник без зброї та в кайданах», аж раптом почув її одразу за собою. Під копитами її плужного коня стугоніла земля, у повітрі лунав клич «Надвечір’я!». Зблиснув меч, вилітаючи з піхов; ще гучніше залунав новий клич:

— Тарф! Тарф!

Кілька останніх стріл шуснули мимо, не завдавши шкоди, а тоді лучники перелякалися і кинулися навтіч — так завше ламаються стрільці, не підтримані важкими щитниками. Брієнна натягнула повід коло стіни; поки Хайме її наздогнав, нападники розчинилися у лісі, що починався за десяток сажнів.

— Ви роздумалися битися, абощо?

— Вони тікали.

— Та ж їх саме тоді найкраще убивати!

Вона вклала меча до піхв.

— Чому ви на них кинулися?

— Лучники хоробрі, коли ховаються десь за стіною і стріляють здалеку. А як нападеш просто на них, то хутко тікають, бо знають, що буде, коли до них допадеться вершник. У вашій спині, до речі, стріла стирчить. А ще одна — у нозі. Може, дозволите подивитися?

— Вам?!

— А кому ще? Востаннє, коли я бачив братика Клеоса, він саме зорював головою борозну. Але пошукати його, напевне, таки доведеться. Який не є, а все ж Ланістер.

Клеоса вони знайшли у тому самому стремені, де він заплутався від початку. В його правому плечі стирчала стріла, у грудях ще одна, проте смерть прийшла до нього не від стріл, а від сирої землі. Верхівка голови пана Клеоса була залита кров’ю і м’яка на дотик; пальці Хайме намацали під шкірою рухомі шматки потрощених кісток.

Брієнна стала на коліно і узяла його за руку.

— Ще досі теплий.

— Скоро охолоне. Хочу собі його коня та одяг. Остогидло мені брудне лахміття з блощицями.

— Він був ваш брат у перших! — вражено проказала дівка.

— Був, а тепер нема! — заперечив Хайме. — Та ви не бійтеся, я таких братів маю вдосталь. Ще я хочу собі його меча. Треба ж вам із кимось мінятися вартами.

— Постоїте на варті без зброї, — мовила вона і підвелася.

— Прикутим до дерева? Чого ж ні, можу і постояти. А можу знюхатися з наступною зграєю розбійників і радо подивитися, як вам, ягідко, скрутять ваші товсті в’язи.

— По-перше, зброї я вам не дам. А по-друге, мене звати…