Розділ «Борва мечів»

— Це моя справа, — мовив король. — Я прирік його на смерть своїм словом і мушу скарати власною рукою.

Князь Рікард Карстарк низько схилив голову.

— За це ти маєш мою дяку. Але тільки за це.

До страти він убрався у довгий чорний вапенрок з білими яскравими сонцями свого дому.

— В моїх жилах тече кров першолюдей — так само, як у твоїх, хлопче. Краще б ти про це не забував. Мене названо на честь твого діда. Я підняв корогви проти короля Аериса за твого батька, і проти короля Джофрі — за тебе. При Волоброді, у Шепітній Пущі, у Трьохтабірній битві — усюди я їхав поруч із тобою. А на Тризубі я стояв поруч із князем Едардом. Ми з тобою — родичі. Старки і Карстарки мають спільних пращурів.

— Спільні пращури не завадили вам зрадити мене, — відповів Робб. — І не врятують зараз. Станьте на коліна, пане князю.

Кетлін знала, що князь Карстарк усе сказав вірно. Карстарки виводили свій рід від Карлона Старка, молодшого сина володаря зимосіцького, який з тисячу років тому приборкав бунтівного князя і отримав за хоробрість землю в дідицтво. Він побудував собі замок Карлів Голд, який скоро почав зватися Карголдом, а за кілька століть карголдівські Старки стали Карстарками.

— Не важить, яких богів ти шануєш — старих чи нових, — казав тим часом князь Рікард її синові. — Жодні не знають гіршого прокляття, ніж те, що падає на убивцю родичів.

— На коліна, пане зраднику, — повторив Робб. — Чи мені наказати силоміць вкласти вас на колоду?

Князь Карстарк став на коліна.

— Яким судом ти мене судиш, таким і тебе боги судитимуть.

І поклав голову на колоду.

— Рікарде Карстарку, господарю на Карголді. — Робб здійняв важку сокиру обіруч. — Перед очима богів та людей визнаю вас винним у вбивстві та зраді престолу. Від власного імені прирікаю вас на смерть і власною рукою забираю ваше життя. Чи бажаєте ви сказати останнє слово?

— Рубай, і хай впаде на тебе прокляття. Ти мені не король.

Сокира впала. Вона була важка і добре нагострена, тому вбила одним ударом, але загалом знадобилося три, щоб відокремити голову від тіла. Коли справу було скінчено, і живі, й мертві були геть забризкані кров’ю. Робб із відразою жбурнув сокиру додолу і обернувся до серце-дерева, не кажучи ані слова. Він стояв там і тремтів, зсудомлено стиснувши кулаки, а щоками його стікав дощ. «Пробачте йому, боги» — молилася Кетлін мовчки. — «Він ще надто юний, і доля не лишила йому вибору».

Того дня вона більше не бачила сина. Дощ лупив увесь ранок, малюючи візерунки на річковій воді й перетворюючи трав’янисті галявини божегаю на грязюку та суцільні калюжі. Чорноструг узяв сотню вершників і виїхав за карстарківцями, та ніхто не чекав, що йому вдасться повернути багатьох.

— Молюся, щоб хоч вішати не довелося, — мовив він, коли вирушав у дорогу.

Після його від’їзду Кетлін сховалася у батьковій світлиці, щоб трохи посидіти коло ліжка князя Гостера.

— Недовго їм лишилося, — попередив маестер Виман, коли з’явився того ранку. — Їхню вельможність лишають останні сили, хоча пан князь не припиняють боротьби.

— Такий вже він, мій батько — вічний воїн, — відповіла вона. — До людей милий, але упертий понад усе.