Розділ «Борва мечів»

— То приведіть мені Шаю крізь стіни, таємно від усіх очей. Ви вже робили таке раніше.

Варис почав ламати руки.

— Ласкавий мій пане, ніщо не втішило б мене більше, але… Король Маегор не терпів щурів у власних стінах, якщо ви розумієте, про що я. Він потребував засобів таємного пересування на випадок, якщо його запопадуть вороги, але ті двері не з’єднуються з жодним іншим проходом. Я, звісно, можу вивести вашу Шаю потай від панни Лолиси на якийсь час, але не маю способу доправити її до вашої опочивальні так, щоб вас не побачили разом.

— Тоді приведіть її до якогось іншого місця.

— Куди саме? Безпечних місць у замку немає.

— Є. — Тиріон вишкірився. — Тут. Час уже знайти вашому твердокамінному ліжкові якесь краще застосування.

Євнух роззявив рота, потім захихотів.

— Лолиса останнім часом швидко утомлюється. Вона ж бо важка дитиною. Вже зі сходом місяця панна, мабуть, міцно спатиме.

Тиріон зіскочив додолу з крісла.

— То значить, зі сходом місяця. Лишіть тут трохи вина. І два чисті кухлі.

Варис вклонився.

— Слухаю волю ясновельможного пана.

Решта дня повзла повільно, мов хробак крізь мед. Тиріон видерся до замкової книгозбірні й спробував розвіятися «Літописами ройнських війн» Бельдекара, але так захопився Шаїною посмішкою в своїй уяві, що ледве бачив слонів, намальованих на сторінках. Дочекавшись полудня, він відклав книжку, завимагав купіль і відтирався, доки вода не захолола. Опісля Под узявся підстригати йому вуса та бороду, але то виявилася нелегка справа. Цупка плутанина солом’яного, білявого і чорного волосся погано корилася ножицям, виглядала неоковирно, зате, на щастя, хоч трохи ховала спотворене обличчя.

Нарешті, такий чистий, рожевий та підстрижений, як тільки можливо, Тиріон передивився свій одяг і обрав пару єдвабових штанів ланістерівського кольору, які щільно облягали ноги, та кращий зі своїх жупанів — важкого чорного оксамиту з левовими головами-нютами. Він би вдяг і ланцюга з золотих долонь, якби батько не поцупив його від синового смертного одра. Але щойно Тиріон вдягнувся, як усвідомив усю глибину своїх дурощів. «Сім дідьків на тебе, карлику… чи не втратив ти рештки глузду разом із носом? Кожен, хто кине на тебе погляд, миттю зацікавиться, навіщо ти вирядився двірським жевжиком у гості до євнуха.» Тиріон залаявся, здер із себе одяг і вдягся простіше: у чорні вовняні штани, стару білу сорочку та вицвілу брунатну шкіряну камізелю. «Нехай» — думав він, чекаючи на схід місяця. — «Хай що ти на себе вдягнеш, усе одно лишишся бридким курдупелем. Ніколи тобі не рівнятися з отим лицарем на сходах — з тією статурою, тими довгими ногами, пласким твердим животом, хвацькими широкими плечима.»

Через замковий мур вже заглядав місяць, коли Тиріон сказав Подрікові, що хоче забігти у гості до Вариса.

— Ви надовго, ласкавий пане? — спитав хлопець.

— Сподіваюся, що так.

Червоний Дитинець аж кишів людом, і Тиріон кинув сподівання лишитися непоміченим. Коло дверей на варті стояв пан Балон Лебедин, а на підйомному мості — пан Лорас Тирел. Тиріон спинився перекинутися з ними чемним слівцем. Дивно було бачити Лицаря Квітів у всьому білому, адже донедавна він завжди буяв кольорами, наче веселка.

— Скільки вам років, пане Лорасе? — запитав Тиріон.

— Сімнадцять, ласкавий пане.