Коли час лише починався

- 400.171.598.369.111.001. Міс Сендз раптом здригнулася. А потім продовжила різати

шинку.

Карпентер поволі сів і спустив ноги на підлогу. У нього стискувалося серце і захопило

подих. Візьміть двох самотніх дітей. Один з них геній в математиці, інший - в техніці. Двоє

самотніх дітей, які за все своє життя не знали, що таке бути коханими. Перевезіть їх на іншу

планету і посадіть в ящурохід, який при всіх своїх науково-технічних особливостях - всього

лише чудова величезна іграшка. Влаштуйте для них імпровізований пікнік в крейдяному

періоді і приголубте їх вперше в житті. А потім відніміть у них все це і в той же час залиште

їм сильний стимул до повернення - необхідність врятувати людину. І при цьому зробіть так,

щоб врятовувавши його життя, вони могли - в іншому, але не менш реальному сенсі слова -

врятувати свою.

Але 79.062.156 років! 75.000.000 кілометрів! Це неможливо! А чому? Вони могли

таємно побудувати машину часу в своїй підготовчій школі, вдаючи, що готуються до

десентименталізації; потім, якраз перед тим, як почати приймати десентименталізаційний

препарат, вони могли увійти до машини і зробити стрибок в далеке майбутнє.

Правда, такий стрибок мав би потребувати величезної кількості енергії. Правда,

картина, яку вони побачили б на Марсі, прибувши в майбутнє, не могла б не зворушити їх до

глибини душі. Але це були заповзятливі діти - достатньо заповзятливі, щоб використовувати

будь-яке доступне джерело енергії, що опинилося під рукою, і щоб вижити при нинішньому

кліматі і в нинішній атмосфері Марса до тих пір, поки не відшукають одну з марсіанських