Коли час лише починався

увагу і зосередився. Тиранозавр був вже так близько, що можна було розгледіти його

атрофовані передні ноги. Вони звисали з вузьких плечей чудовиська, немов висохлі лапки

якоїсь іншої істоти, разів в десять меншої. Над ними, в добрих семи метрах від землі, на шиї

завтовшки зі стовбур дерева, підносилася гігантська голова: під ними потворний торс,

розширюючись донизу, переходив в задні ноги. Могутній хвіст волочився позаду, і тріск

кущів, що ламаються під його вагою, супроводжував громові удари, які лунали кожен раз,

коли на землю ступала величезна лапа з пташиним кігтем на кінці. Карпентер мав би

заціпеніти від жаху - він ніяк не міг зрозуміти, чому йому не страшно.

У декількох метрах від трицератанка тиранозавр зупинився, і його роззявлена паща

відкрилася ще ширше. Півметрові зуби, що стирчали зі щелеп, могли зім’яти лобовий ковпак

Сема наче паперовий, і, видно, саме це чудовисько і збиралося ось-ось зробити. Карпентер

приготувався поспішно тікати до каюти, але в найстрашніший момент тиранозавру наче не

сподобався вибраний ним напрям атаки, і він почав наближатися до ящурохода спереду,

надаючи Карпентеру довгоочікувану можливість. Його пальці лягли на першу з трьох

спускових кнопок, але не натиснули її.

"Чому ж все-таки мені зовсім не страшно?" - промайнуло в його голові.

Він поглянув крізь ковпак на жахливу голову. Величезні щелепи продовжували

розкриватися все ширше. Ось вже вся верхня частина черепа піднялася вертикально.

Карпентер не повірив своїм очам - над нижнім рядом зубів з’явилася ще одна голова, цього

разу зовсім не жахлива, і подивилася на нього ясними блакитними очима.