Розділ X

— Це не важливо. Не відхиляйтесь від суті.— Голос Кракмеєра звучав холодно і байдуже. Тепер Кнуспель подобався йому, але він намагався не виявляти цього. Не годилося б таких посилати у цю розбещену країну. Шкода, що берлінець ніяк не відвикне від своєї вульгарної поведінки.— Гадаю, не для того ж ви пробули там двадцять чотири години, щоб обстежити стан здоров'я тих в'язнів,— промимрив він. Кракмеєр ніколи не забував свого принципу: підлеглий не повинен помічати, що начальник задоволений його успіхами. Це, вважав він, призводить до самовпевненості, що в свою чергу неминуче підриває безвідмовну покору.

Кнуспель на якусь мить утратив самовладання й відповів зухвало:

— Хіба я дурень? — Він навскіс крутнув підборіддям, начебто комір раптом здавив йому шию.— Дві години як клятий просидів навкарачки з тим лобурем у смердючій вбиральні. Старшому наглядачеві мусив дати кругленьку банкноту та ще й торбу харчів. Якщо не підкинуть мені грошенят, то в кінці місяця на воді сидітиму.

— Далі,— сухо наказав Кракмеєр. Його голос звучав уже примирливо.

— Спочатку він був недовірливий, як приймальник у ломбарді. Цей компаньєро не бажав нічого згадувати. Бони тут, як і червоні в Німеччині, уміють тримати язик за зубами. Коли ж я під великим секретом повідомив йому, що Гуннар йоренсен не хто інший, як товариш Лауренц, він потроху розбалакався. Навіть прийняв від мене партійне доручення. Я, певне, впорався незле, інакше він нізащо не передав би записки.

Кнуспель порився в нагрудній кишені й дістав клаптик грубого паперу, очевидно, одірваного від цементного мішка. На ньому невправною рукою було надряпано кілька слів. Він подав записку кримінальному радникові.

— Це для його дружини.

Кракмеєр узяв той клаптик і, мовби між іншим, пробіг очима.

— Що розповідав він про Лауренца?

— Небагато. А я ж так витратився. Видно з усього, що ваша Чорна Свічка ледве жевріла. Лауренц усе говорив про якусь подорож, ходив усе із одним старим баском. Той, до речі, щось йому витатуював. На п'яті, каже Мануель.

— Витатуював? Невже? — Кракмеєр ухопився за бік.

— Ніхто не бачив що. Мануель прийшов, коли старий вже закінчив роботу, а Лауренц узував чобота.

Кракмеєр безнадійно змахнув рукою. Кусаючи губу, він утупився в клаптик паперу.

— Жахливий почерк. Що він пише?

Кнуспель, витягши шию, прочитав з його рук і переклав по-німецькому: «Голубко моя, кохаю тебе. Чекай і не бійся. Цілую тебе і Паоло. Твій Мануель».

Кракмеєр скорчив презирливу міну. Кілька секунд у його уяві знов постав бій биків. Спроквола, майже з насолодою він порвав записку на крихітні шматочки і кинув під лаву.

— Негоже так, гауптштурмфюрере,— сказав Кнуспель.— Паоло його син. Йому чотири роки.

Кракмеєр удав, що не почув докору.

— А що з тим баском?

— Той протримався в таборі всього одинадцять днів.