Розділ «Сливове дерево»

— Не маю уявлення, куди тепер, — сказав батько. — Може, дозволять кілька днів перебути вдома, та це навряд чи станеться. Зараз бракує солдатів. Швидше за все, мене одразу ж кудись відправлять.

— Коли тобі треба їхати? — тихо запитав Генріх.

— Із задоволенням просидів би тут із вами цілий день, але мушу бути на станції о десятій, аби встигнути на потяг до Штуттгарта, — відповів батько.

По цих словах він підвівся, поставив порожнього кухлика до раковини й обернувся до родини.

Карл захлипав, прикрив обличчя руками й дивився на батька крізь розчепірені пальці. Генріх теж підвівся і дивлячись батькові в очі, подав руку.

— Щасти тобі, тату! Не хвилюйся, я про все тут подбаю, доки тебе не буде.

Батько всміхнувся й потис синові руку. З материних очей полилися потоки сліз. Вона обійняла Генріха за плечі. Крістін відчула, як клубок піднімається в горлі.

— Я не хвилюватимусь, — відповів батько, — знаючи, що ви з Карлом залишаєтесь удома й наглядатимете тут за всім.

Зачувши таке, Карл миттю підскочив до батька й обхопив його за пояс обома руками, не дозволяючи йти. А потім підвелася й мамця. Руки її тремтіли, та голос не здригнувся.

— Іди сюди, Карле. Татові треба йти, але ми можемо провести його до вокзалу.

Мамця відтягла молодшого сина від батька й узяла за руку, та він вужем вислизнув і відбіг до столу, де знову закрив лице долонями.

— Вибачте, — сказав батько їм усім.

— Не треба вибачатися, — відповіла мамця, — ти ні в чому не винен.

Вона обійняла чоловіка й притислася до нього всім тілом, але Крістін помітила, що сльози зникли. Мама знову набула рішучості, про що свідчили її розправлені плечі та високо підняте підборіддя.

— Збирайся, час виходити. А ми проведемо тебе до вокзалу.

— Я краще залишусь і поприбираю на кухні,— запропонувала бабуся. — Я тільки заважатиму вам.

Крістін інстинктивно схотіла запропонувати свої послуги. Вона вже настільки звикла користатися з будь-якої можливості відправити всіх з дому, щоб побути з Ісааком, але цього разу змовчала. «Вибач, коханий, — подумала вона, — невідомо, коли я знову побачу тата, тож мушу побути з ним якомога довше. Тобі доведеться почекати на сніданок, аж доки я повернусь».

Мамця повісила батькові через плече саморобну торбу, зроблену зі старого простирадла, й поклала до неї ще теплу хлібину та бляшанку козячого молока. Зверху додала дві пари теплих шкарпеток і пару теплих рукавиць, замотаних у рушник. Раніше вона зварила чотири курячі яйця і тепер загорнула їх у газету й поклала на хлібину.

— Обережніше з молоком, — сказала вона, — не розлий.

— Невдовзі побачимося, — сказав батько бабусі, обіймаючи її.