Розділ «Сливове дерево»

— Бережи себе, Дітріху!

Ушістьох вони спустилися сходами: спочатку — батько, за ним — мати, а потім — хлопці, Марія та Крістін. Ніхто не промовив і слова, як у похоронній процесії. Йдучи позаду, дівчина бачила, як міцно усі п'ять витягнутих рук стискають перило.

Коли до низу залишалося чотири сходинки, почувся грюкіт у вхідні двері. З несподіванки Крістін похитнулась і ледь не втратила рівновагу. Очі стрельнули в бік парадного входу. По той бік червоного та синього скла виднілися три темні постаті. Супроти яскравого сонячного дня чорні тіні здавалися страшними, а металеві ґратки віконця навіювали думки про ув'язнення. Дівчина зупинилась, а серце шалено гупало: «Це повернувся группенфюрер зі своїми солдатами».

Батько розвернувся до своєї родини:

— Підніміться нагору. Негайно!

Крістін, переставляючи ватяні ноги, виконала наказ. Молодша сестра та брати піднялися за нею. Дівчина зупинилася на сходовому майданчику, мамця з іншими пройшла назад до кухні.

— Йди сюди, — покликала вона Крістін.

— Я хочу чути, про що йтиметься, — відповіла вона.

Дівчина мусила знати, що відбувається, чи батько переконає їх піти. Якщо вони залишаться, їй також варто про це дізнатися першою. Не те щоб у неї був якийсь план, але невідомість лякала найдужче. Не можна було просто зачинитися на кухні й сидіти там, чекаючи казна-чого. Мамця причинила кухонні двері й підійшла до дочки. Удвох вони стояли мовчки на сходовому майданчику й, заледве дихаючи, дослухалися до розмови біля вхідних дверей.

— Хайль Гітлер, — сказав батько, відчинивши вхідні двері.

— Хайль Гітлер! — привітався группенфюрер. — Добрий день, обер'єфрейторе Бельц. Ми — тут, аби обшукати ваш будинок.

Закінчення його промови Крістін не розчула за голосним гупанням власного серця у вухах. По материних розширених очах вона зрозуміла, що батько дозволив їм увійти. Та і з якого б це дива він мусив перешкоджати? Йому нічого приховувати, родині, як він гадає, також. Мамця раніше заборонила дітям розповідати йому про перший обшук, аби не нервувати й зайвий раз не сердити. «Мені слід було попередити тата про Ісаака, — думала Крістін. — Тоді б він спробував їх зупинити чи, бодай, знав, що зараз робити».

Але було занадто пізно. Батько вже впустив їх, показуючи солдатам на сходи. Він віддав свій будинок на поталу есесівцям без жодного заперечення. Та дівчина не могла його звинувачувати. Батько вважав цей обшук лише формальністю, гадав, що співпраця допоможе швидше їх позбутися. Звідки йому знати, що своїм дозволом він підписує смертельний вирок старшій дочці? Крістін затулила вуха руками, щоб не чути гупання солдатських чобіт сходами.

— Що таке? — занепокоїлася мамця. — Не треба боятися. Тато тут, він захистить тебе.

Мамця взяла руки Крістін у свої.

— Заспокойся, нам немає чого приховувати.

І тут з'явився батько, группенфюрер із озброєними солдатами йшов за ним. Молодий есесівець тримав батькову ґвинтівку.

— Ці люди мають обшукати наш дім, — сказав він. — Схоже, вони шукають в'язня, котрий недавно втік.

Крістін охопив тваринний жах. Їй здалося, що серце розривається на шматки, що всі нутрощі негайно лопнуть і стечуть кров'ю.

— Батьку, — заголосно сказала вона, намагаючись дихати глибше, — вони вже раз приходили й нічого не знайшли!