Розділ «Сливове дерево»

— І зараз ти — вдома! — захоплено вигукнув Карл, піднявши руки вгору й розмахуючи ними, мов чарівник.

Усі розсміялись. Але усмішка швидко зникла з батькових губ.

— Завтра мушу з'явитися в комендатурі,— сказав він, дивлячись на маму.

Вона, зачувши таке, підвела на нього погляд.

— Може, вони комісують тебе? — промовила мамця. — Ти вже відслужив свій термін, виконав громадянський обов'язок.

— Вибач, але сумніваюся, що таке може бути, — сказав батько. — При перетині німецького кордону ми показували свої посвідки. Дуже скоро про моє повернення стане відомо. Якщо не прийти до комендатури добровільно, вони посадять мене до в'язниці. Боюся, вибору немає.

Мамця мовчки підвелася, підійшла до купи дров, узяла поліно й підклала його до печі. Доки вона домивала посуд, тишу в кімнаті порушувало тільки гудіння вогню. Батько за столом з хлопцями грав у «Mensch rgere Dich Nicht».[60] Коли весь посуд було перемито, витерто й розставлено на місця, мамця вигнала дітей з кухні, щоб тато зміг прийняти ванну.

Марія з бабусею вийшли на двір, хлопці окупували вітальню, а Крістін тихцем піднялася на горище до Ісаака. Цього разу вона принесе йому тільки один єдиний кусень уже підсохлого хліба, який вдалося поцупити зі столу перед тим, як мати наказала їм забиратися геть. Відчинивши дверцята, дівчина побачила, що коханий скоцюрбився в найдальшому кутку своєї схованки, світячи звідтіля перестрашеними очима. Побачивши Крістін, він трохи розслабився й обперся на стіну.

— Що сталося? — занепокоєно спитала вона.

— Я почув тупіт багатьох ніг і крики рано-вранці. Не ясно було, що там у вас коїться. Я боявся, що…

— Господи! — спам'яталася Крістін. — Вибач, будь ласка. Я не подумала, що ти все почуєш і злякаєшся. Цей гамір… То ми так бурхливо раділи батьковому поверненню.

— А, ну тоді все зрозуміло, — сказав Ісаак. — Напрочуд гарні новини.

— Він був у російському полоні, та втік і пройшов через усю Україну та Польщу! Бачиш, це можливо.

— Але він — німецький солдат із усіма належними документами. Знаю, про що ти думаєш, але нам не вдасться вислизнути з країни без офіційних паперів.

— Я розумію. Та батько наштовхнув мене на одну думку. У нас у вітальні повно солдатського одягу. Там є форми Waffen-SS[61]: солдатські й офіцерські. Я щось підберу тобі, а сама вдаватиму твою дружину. Якщо ти будеш в офіцерській формі, ніхто не наважиться ставити запитання.

Ісаак насупив брови, роздумуючи, а потім сказав:

— Не знаю… Тобі краще залишитися вдома.

— Якщо ти йдеш, я йду з тобою. Навіть помислити не можу…

— У нас немає перепусток, — перервав Ісаак, — і з якого це дива офіцер ітиме пішки та ще й із дружиною? А на потяг у нас немає ні грошей, ні дозволу.

— Я не знаю, — прошепотіла вона, опустивши очі.— Зовсім не знаю, що робити. Гадки не маю, залишатися тобі чи ні. Я геть уже нічого не знаю!