Розділ «Сливове дерево»

— А де дідусь? — поцікавився він.

— Погані новини, — відповіла бабуся крихким тихим голосом. — Він загинув під час повітряного нальоту.

— Ach nein![55] — вигукнув батько. Сльози з'явилися в очах, і він міцно обійняв бабусю. — Як це сталося?

— Загорівся сусідський хлів, і дідусь захотів урятувати наш дров'яний сарай, — пояснила мамця.

— Мені так шкода, — промовив батько, обіймаючи її. Потім відступив назад, заплющив очі й потер перенісся двома пальцями, немов відганяючи раптовий напад головного болю. — Триклята війна! Коли вже їй буде край?

— Дідусь не хотів би, щоб ми сумували, — сказала бабуся. — Він зрадів би твоєму поверненню. Він щоночі молився за те, щоб ти живим повернувся додому й попіклувався про родину.

Наступні кілька хвилин сходовий майданчик був переповнений риданнями та сміхом, а потім усі, гучно перемовляючись, спустилися до кухні. Мати розпалила в печі й підійшла до раковини набрати до чайника воду. Доки вона відволікалася на тата, вода перелилася через верх і облила їй лице та руки.

— Вибач, мамо, — сказала Крістін, — я розбила яйця, коли побачила тата.

— Нічого, — відповіла усміхнена мамця, — у мене б вони теж випали з рук.

Крістін нарізала картоплю та шинку на пательню. Марія додала цибулину, а мамця накрила стіл. Уперше в житті дівчина бачила свою матір на кухні в нічній сорочці й уперше, звідколи батько пішов на війну, чула її сміх. Карл і Генріх говорили одночасно, розповідаючи татові про повітряні нальоти та розпитуючи його про солдатське життя.

Батько сидів на звичному місці за столом і радісно всміхався до бабусі та хлопців, спостерігаючи за тим, як дружина з доньками готують сніданок. Але його очі видалися Крістін якимись сумними. У них більше не танцювали бісики, лише світилися туга та сум. За чотири роки відсутності він постарішав на цілі десять.

Але усміх не сходив з лиця, навіть коли батько їв і сьорбав із чашки чай. Він дивився на кожного з таким виразом осяйної вдячності, що Крістін ледь не розплакалася. На якусь мить життя знову стало нормальним, і дівчина насолоджувалася моментом. Вона розслабилась і відчула приплив світлої радості, огорнена теплим родинним затишком. Дівчина відігнала всі тривоги, зосередившись на тому, що батько повернувся живим, що всі вони сидять за столом, щасливі та задоволені.

— Тату, де ти був? — запитав Генріх.

— Russland,[56]— відповів він.

— Із Шостою армією під Сталінградом? — уточнила Крістін.

— Так, — сказав він, роздивляючись уміст своєї чашки, — я був у Росії, під Сталінградом, із Шостою армією.

— Що сталося? — поцікавився Генріх. — Як вони вас упіймали?

— Гітлер заборонив відступати — й ми опинилися в оточенні росіян. Діватися не було куди, довелося здатись.

— То російський Іван посадив тебе до в'язниці? — продовжував розпитувати Генріх.

Мамця поклала долоню на його плече.