Розділ «Сливове дерево»

— Ш-ш-ш… — зупинила вона сина. — Тато не хоче про це говорити зараз. Хай краще поїсть.

— Macht nichts,[57]— махнув він рукою. — Так, нас відправили до табору військовополонених. Але до нього треба було ще дійти. Нас гнали слизькою дорогою цілими днями, а спати доводилося прямо в снігу. Холод стояв собачий!

Мама встала й долила в його чашку гарячої води та поклала на тарілку рештки смаженої картоплі.

— Дякую, Розо, ніколи не їв нічого смачнішого, — батько притяг мамцю до себе й поцілував.

Хлопці захихотіли.

— А що було далі? — не заспокоювався Генріх. — Вас посадили на хліб і воду?

— Ні, раз на день нам видавали трохи рідкого супу та кусень хліба, — відповів батько, нахиливши тарілку, щоб виделкою забрати останні шматочки картоплі.

Коли він доїв, мамця зібрала посуд зі столу й наповнила раковину мильною водою. Вона щоразу скошувала очі в бік столу, ніби й досі не вірила в реальність усього, що відбувається.

— Скільки ти пробув у полоні? — поцікавилася Крістін.

Батько витер губи та сперся спиною на стіну, поклавши руки обабіч себе.

— Гадаю, близько року. Важко було слідкувати за часом. Тепер, напевно, вже рання осінь…

— Серпень, — уточнила Марія.

— Росіяни відпустили тебе? — запитала Крістін.

— Дайте татові відпочити, — втрутилася мамця, — досить уже цих розмов.

— Ja, ja, — сказав батько, — дітям цікаво.

Він сів рівно й узяв до рук сільничку, обдивляючись її з усіх боків, ніби ні з чим подібним ніколи не стикався.

— Ніхто мене не відпускав. Я втік.

Дружний зойк вирвався з усіх ротів. Мамця сіла на табурет, приклавши до серця кухонний рушник.

— Як це сталося? — Спитав Генріх із розширеними від цікавості очима.

— Ach du lieber Gott![58] — вигукнула бабця, ледь не задихаючись.