Розділ «Сливове дерево»

— Ти зробив підкоп? — поцікавився Карл.

Генріх долонею затулив братові рота.

— Nein, Dummkopf,[59]— сказав він, — у Росії занадто багато снігу, щоб робити підкоп.

Карл вертівся та мукав, намагаючись звільнитися з-під братової руки. Батько жестом наказав їм заспокоїтися, потім допив свій чай і поставив порожню чашку на стіл. Він поклав долоню на лоба, а присутні стихли в очікуванні розповіді.

— Думаю, це було саме перед Різдвом, — почав він. Знов узявши сільничку до рук, почав крутити її між пальців. — Як уже було сказано, я точно не знаю. Хтось із чоловіків у моєму бараці десь почув, що нас будуть етапувати, навіщо й куди, ніхто не знав. Спочатку ми навіть зраділи, думали, що в новому таборі буде краще. За декілька днів ми вже були в потязі, сподіваючись, що він наблизить нас додому. Гадаю, в тому товарному вагоні я провів не менше п'яти днів.

— Ти вистрибнув на ходу? — утрутився Карл.

— Ш-ш-ш, — зашипів на нього Генріх, — дай татові закінчити.

— Минуло три дні,— продовжив батько, — і потяг зупинився серед поля. Нас повиганяли з вагонів і наказали шикуватися прямо в заметах. На той час дехто вже так охляв, що не міг навіть спуститися на землю.

Батько замовк, висипав трохи солі на долоню і лизнув кінчиком язика. Спочатку Крістін не зрозуміла, що він робить, але потім збагнула, що, мабуть, тато дуже давно вже не куштував солі.

— Що було далі? — не витримав Генріх.

— Ми вишикувалися в довгу шерегу, гадаючи, що нам дозволили трохи подихати свіжим повітрям або хоча б обтертися чистим снігом. Але росіяни мали на увазі зовсім інше. Декілька солдат пройшли вздовж усього ряду, стріляючи в когось із в'язнів. Дехто з нас спробував ухилитися чи втекти назад до вагона, та їх постріляли, як куріпок. Я просто стояв там і не рухався. Коли охоронці награлися, нас позганяли назад до вагонів. Мої побратими так і залишилися в снігу серед поля, хтось уже мертвий, а хтось поранений.

Карл присунувся ближче до батька й поклав голову йому на плече. Тато обійняв сина, взяв його маленьку білу долоньку, що потонула в його великій спрацьованій долоні.

— Якщо ти знов опинився в потязі, то як же втік? — запитав Генріх.

Батько поцілував Карлові пучки й подивився на мамцю, котра й досі сиділа на табуреті, жмакаючи в руках кухонний рушник. Вона не піднімала очей.

— Коли потяг загальмував удруге, я побачив, що обабіч рейок ростуть дерева. Цього разу ми зупинилися серед лісу, і я не збирався чекати, доки мене пристрелять. Тому вирішив, що, коли нас виганятимуть із вагона, тихцем пролізу між колесами на той бік й чкурну до лісу. Зі мною зголосився один мій товариш. Коли двері відчинили й усі почали стрибати на сніг, ми вдвох пролізли під вагоном і побігли до найближчих дерев. Услід летіли кулі, та ми не зупинялися. Потім іще чули багато пострілів. Напевно, вони розстріляли всіх із того потяга, хоча там були і майже хлопці.

На мить він замовк, глибоко зітхнув і продовжив:

— Бігли ми, аж доки почули віддалений свисток паровоза десь за спиною. Потяг рушив, і ми з товаришем, знесилені, попадали під дерева, щоб відновити дихання і трохи відпочити. Треба було дочекатися заходу сонця, щоб зрозуміти, в якому напрямку рухатись.

— А як ти дійшов додому? — спитав Генріх.

— По якомусь часі нам пощастило натрапити на німецьку частину. Хлопці поділилися їжею та зброєю. Із ними ми пробули кілька тижнів, а потім самі пройшли через усю Україну та Польщу. Коли вже дійшли до Німеччини, довелося розійтись. Мій товариш рушив на північ до Лейпцига, а я — на південь.

Крістін затамувала подих. «Усе ж таки це можливо, — думала вона». На кухні запала тиша. Мамця продовжувала дивитись на підлогу.