Розділ «Сливове дерево»

Марія обхопила руку Крістін обома своїми та схилила голову їй на плече, заплющивши очі та зсутулившись, мовби намагаючись знову стати маленькою. Крістін відчула, що сестру б'ють дрижаки.

— Скоро все закінчиться, — сказала вона, молячись, аби це було правдою.

І раптом десь поряд упала бомба. Всі позгиналися ще більше. Зі стелі впав шматок цементу. Марія підскочила, її нігті вп'ялись у руку Крістін. Карл і Генріх затулили долоньками вуха і міцно заплющились. Якісь люди кричали. Хтось із дітей спочатку запхикав, а потім і розплакався, ховаючи обличчя на плечі сусіда. Гасова лампа загойдалася з боку в бік, як маятник, що відраховує останні секунди життя.

— Спробуй заспокоїтись, — умовляла Крістін сестру, намагаючись проковтнути клубок паніки, що застряг у горлі,— вони бомблять летовище, не нас, пам'ятай це.

— А якщо вони промажуть? — запитала Марія, витираючи сльози.

Потім вона подивилася на молодших братів, які сиділи зіщулені, ніби хотіли розчинитись у повітрі. Дівчата підійшли до них, і Карл із Генріхом зістрибнули з матраца та притислися до сестер, ховаючи лиця у їхніх спідницях.

— Не промажуть, — відповіла Крістін, намагаючись говорити впевнено.

— А звідки ти знаєш?

«Нізвідки, — подумала Крістін, — але, якщо я так казатиму, може так і буде?» Вона більше нічим не могла зарадити страхам сестри.

Марія узяла Карла на руки, його худі коліна тремтіли.

І тут з'явилася мама. Куточки її вуст намагались усміхнутися. Швидкими пестливими дотиками вона торкнулася кожного. Карл практично повис у неї на руках. Крістін подумала про те, скільки любові вклала мама у виховання своїх дітей: чепчики, щоб не напекло в голову, мило та поцілунок, щоб швидше загоїлись бджолині укуси та розбиті коліна, велика доросла рука, щоб перейти через вулицю. Якою безпорадною мусить вона почувати себе перед цією загрозою. Хіба можна просто сидіти й чекати, коли Гітлерова війна повбиває твоїх дітей?

— Завтра ми це відремонтуємо, — гер Вайлер звернувся до людей, показуючи на всіяну тріщинами стелю.

— Завтра нас тут не буде, — сказала якась жінка слабким голосом.

— Звичайно будемо, — заперечив гер Вайлер, обіймаючи свою заплакану дружину, — і ми…

Іще одна бомба вибухнула зовсім поряд, перервавши його на півслові. За цим вибухом було ще декілька так близько, що, здавалося, наступна бомба влучить прямо у сховище, вбивши всіх на місці.

Наступні півгодини ніхто не розтуляв рота. Усі сиділи зігнувшись, ледь не поклавши голови на власні коліна і дослухалися до віддаленої канонади та вибухів, які поступово віддалялись. Крістін бракувало повітря, особливо тоді, коли трусилась і тріскалася стеля. Спочатку вона намагалася рахувати вибухи, та вони ставали дедалі частішими, ніби розлючений бог зопалу тупає по землі. Повітря в погребі стало густим, наповнившись запахами диму та сірки, людського поту та страху.

Зараз, у переповненому людьми овочевому погребі, переробленому на бомбосховище, було неможливо повірити у здійснення тих обнадійливих планів, які вони з Ісааком будували під час своїх таємних побачень. Тоді приміщення пахло злежаною землею, дубовими діжками, витриманим вином і старою картоплею — гарний природний запах. А тепер від підлоги тхнуло розкопаною могилою, а бетонні стіни нагадували дівчині склеп. У роті пересохло, й вона утупила погляд у те барило, що вони з Ісааком колись використовували замість столу, запевнюючи себе, що кращий об'єкт для споглядання перед смертю навряд чи знайдеться.

Трохи згодом вибухи віддалились, і люди почали стиха перемовлятися. На подив Крістін, двійко стариганів підвели голови та почали жартувати.

— Молодчага Герінг, — сказав один, — на початку війни він нахвалявся, що жодна бомба не влучить у столицю Рейху. Пам'ятаєте, як він казав: «Якщо хоч одна ворожа бомба поцілить столицю, значить, я не Генріх Герінг. Тоді можете називати мене Маєром».[42] Ну що ж, рейхсканцлере Маєр, з початку року на Берлін було сто дев'ять повітряних нальотів, значить тепер сирени протиповітряної тривоги можна називати Маєровими брехунцями!

— А Гітлер каже, що бомбардує Англію, щоби Черчилль не вважав його слабаком, — вигукнув другий.