Розділ «Сливове дерево»

Вирішивши, які саме речення будуть найбільш переконливими, Крістін підвелась і поклала листи на стілець. Напевно, минула вже ціла година чи навіть більше. Що там у них відбувається? Вона знервовано міряла кроками порожню кімнату, навмисно не помічаючи темних плям на бетонній підлозі. Пахнуло кров'ю та смертю, і що довше вона перебувала в замкненому просторі, то сильніше відчувала цей запах. Які страхіття коїлись у цих стінах?

Дівчина могла тільки здогадуватися, чим зайняті американці: чи шукають інформацію про неї в табірній картотеці, чи, може, чекають на слідчого, котрий допитує жінок. Чи не буде вона наступною, чиї крики розноситимуться табором? І взагалі, що з нею буде? Невже немає інших шляхів з'ясувати правду?

Крістін знову сіла. Клубок підступив до горла. «Війна скінчилася, — думала вона, — чому ж я маю відчуття, ніби вона й досі триває?»

А потім раптом уявився Ісаак. Не той виснажений і до всього збайдужілий Ісаак, яким вона бачила його востаннє, а веселий, рожевощокий хлопець. Він стояв, залитий сонячним світлом, усміхався, і поодинокі сухі дубові листочки повільно опадали у нього за спиною. Крістін спробувала затримати картинку перед очима, та вже за мить вона змінилася видіннями сторожових веж Дахау, парканів із колючого дроту, сірих бараків. Вона подумала, що все склалося б зовсім інакше, якби Ісаак залишився живим.

Він би знайшов спосіб перемогти Стефана. Та Ісаак — мертвий, нагадала вона собі. Він пішов назавжди й ніколи не повернеться.

Нарешті, почулося клацання засуву. Крістін звелася на ноги. Коліна підгиналися. Вона склала руки на животі, благаючи Бога, щоб то був солдат, який приведе батька. Так хотілося побачити здивування та вираз полегкості на його втомленому лиці! Та до кімнати увійшов якийсь чоловік у цивільному із записником під пахвою. Кивком голови він відпустив охоронця, котрий відчинив йому двері, дістав із-за вуха ручку та наблизився до дівчини. Його лице поросло темною щетиною, а майже чорне волосся було зовсім коротким і мало той самий відтінок, що й потертий шкіряний піджак. Крістін закліпала не в змозі повірити власним очам, гадаючи, що хвороблива уява знущається з неї. Але чоловік нікуди не зник, він стояв перед нею, дивлячись просто в очі з якимось дитячим захопленням. Вона відступила назад і впала на стілець, зіштовхнувши на брудну підлогу батькові листи.

— Крістін, — сказав чоловік.

Коліна Крістін затремтіли. Цей голос не можна було не впізнати. Вимова, інтонація, тембр… Тільки одна людина у світі так вимовляла її ім'я. Дівчина похитнулась і почала осідати на підлогу. Чоловік підхопив її за руки та всадовив на стілець. Вона слухняно сіла та сперлася на спинку.

— Ти живий? — Слова зі скреготом виривалися з пересохлого горла.

Ісаак присів перед нею, дивлячись такими рідними, темними очима. У голові паморочилось. Після смерті сестри, викрадення батька і повернення до Дахау галюцинація не викликала подиву. Дівчина вдруге за день припустила, що втрачає здоровий глузд, і варто тільки спробувати торкнутися привида, пальці проткнуть його голову. Але видіння заговорило знову.

— Це — я, Крістін, — тихо промовив Ісаак, тягнучись рукою до її щоки. Пальці, на диво, були теплими та цілком живими. — Що ти тут робиш?

— Але тебе було вбито! — вигукнула вона. — Тебе разом із іншими відвели до лісу і застрелили, я чула. Ти не можеш бути живим!

— Точно, нас усіх розстріляли, тільки я не помер.

— Як таке може бути? — закричала вона. — Я виплакала очі, сумуючи за тобою! Усі ці тижні й місяці я божеволіла від горя! Гадала, що тебе більше немає!

— Я знаю, — у його голосі бриніла печаль, — вибач, будь ласка.

Крістін затулила обличчя долонями, намагаючись відновити дихання й усвідомити суть того, що сталося. Потім подивилася на нього знову.

— Де ти був увесь цей час? — гнівно запитала вона, здивована власною люттю. — Чим тут займаєшся?

— Я сховався в лісі. Нас було п'ятеро таких, хто вижив. Ми чекали, коли можна буде вийти і не потрапити до нацистських лабет. Коли на вежі Дахау піднявся американський прапор, ми повернулися до табору, щоб знайти своїх родичів і коханих.

— Чому ти не повернувся додому? Чому не прийшов до мене?

— Я намагався, та американці потребували допомоги в ідентифікації вартових і охоронців, їм потрібен був перекладач, і я вирішив залишитись. До того ж удома мене ніхто не чекав та й хотілося допомогти відновити справедливість. Мені пообіцяли видати одяг, забезпечити харчуванням і житлом, а після трибуналу оплатити мої послуги та відвезти, куди скажу. Але я погодився ще й тому, що хотів знайти охоронця, котрий убив мого батька.