Розділ «Сливове дерево»

Мамця похитнулась, а потім побігла назустріч дочці з простягненими руками. На краю саду вони обійнялись так міцно, що ледь не впали.

— Крістін! — закричала мамця, притискаючи дочку до грудей, — Mein Liebchen[80]! Oh, danke Gott! Danke Gott![81]

Крістін ледь не знепритомніла в мамчиних обіймах. Залишки невеликих сил раптом облишили її. Ноги підломились — і вона осіла на землю. Кінцівки судомно тіпались, а горло не випускало назовні хрипкий кашель, що виривався з легень. Мамця опустилася навколішки, намагаючись підтримати дочку.

— Маріє, Генріху, — заволала мати на весь провулок, — ідіть сюди, допоможіть! Наша Крістін — удома. Вона жива! — Мама гладила дочку по запалих щоках і коротенькому волоссю. — Любенька моя, що вони з тобою зробили? Нічого. Тепер ти — в безпеці. Все буде добре. Я подбаю про тебе.

Крістін іще відчула, як сильні руки піднімають її із землі, як мамця гладить її лице, побачила шолом і блакитні очі американця, а потім полинула в суцільну чорноту.

Спочатку Крістін не зрозуміла, де вона є. М'якість під щокою, запах лужного мила ніяк не могли бути реальністю. Але потім до неї дійшло, що лежить вдягнена, замотана в ковдру і дрібно тремтить усім тілом. Тільки пальто і черевики кудись поділися. То не могли бути табірні нари. Голі тверді дошки перетворилися на щось м'яке та широке, і під головою, напевно, лежить подушка. Почувся приглушений шепіт знайомих голосів, і теплі пальці торкнулися скроні. І тоді вона згадала. Слава Богу, тепер — удома! Крістін глипнула кілька разів, а потім подивилася на рідних. Мати з бабусею навколішки стояли біля канапи та дивилися на неї стурбованими очима.

— Із тобою все гаразд? — спитала мамця.

— Так, — прошепотіла Крістін.

Бабуся поклала долоню на щоку Крістін і поцілувала її в лоба.

— Ласкаво просимо додому, Kleinkind,[82]— промовила вона тремтливим голосом.

Позад них за столом сиділи Карл і Генріх, спостерігаючи за цією сценою тривожними очима. Вдягнені в багато разів перешиті сорочки та штани, вони були так само блідими та схудлими, як бабуся з мамцею. Шість воєнних років залишили осад мовчазного смутку в хлоп'ячих поглядах. А з іншого кінця канапи на неї дивився хтось чужий. Дівчина мала трохи довше волосся, ніж сама Крістін. Спочатку подумалося, що то — Ханна, та подруга була темнішою. На дівчину дивилася білявка з голубими, а не карими, як у Ханни, очима. Крім того, чужинка хоч і була дуже худою, але не дотягала до напівпрозорості Ханни. Незнайомка встала, обійшла мамцю та бабусю й опустилася на коліна біля Крістін. Дівчина скрикнула, впізнавши Марію. Непевними пальцями доторкнулася до сестриного коротенького волосся. Марія взяла долоню Крістін у свою та притулила до своєї гарячої і мокрої від сліз щоки.

— Що з тобою сталося? — прошепотіла Крістін.

— Мене з іншими дівчатами було послано на схід, — сказала Марія. — Ми допомагали жінкам і немічним дідам копати протитанкові траншеї. Та потім росіяни прорвали фронт і…— Марія зупинилась, ковтаючи сльози. Підборіддя затремтіло, слова стали ледь чутними. — Небагато хто пережив ті кілька перших днів. Довелося перевдягатися хлопцями, щоб росіяни дали нам спокій.

— О боже! — вигукнула Крістін.

— Мені не треба було її відпускати, — винуватим голосом сказала мамця. — Треба було сховати на горищі разом із хлопцями. Треба було якось захистити мою маленьку Марію. Я мусила б захистити вас обох.

— Це — не твоя провина, мамо, — сказала Марія, косячись оком на Крістін. — Я повернулася додому живою, іншим дівчатам не так пощастило.

Крістін витягла руку з-під ковдри й обійняла сестру. Марія притиснулася до неї. Худенькі плечі здригалися в беззвучному риданні. Та по хвилині дівчина відсторонилась і, витираючи мокре обличчя рукавом, підвелась.

— Не можу повірити, що ми — знову разом, — сказала Крістін, намагаючись сісти на канапі.— Я вже й не сподівалася ще колись вас усіх побачити. А тато? — Вона поглянула на мамцю. — 3 ним усе гаразд?

— Твій батько живий, — відповіла мамця, ледь усміхаючись. — Буквально напередодні отримали від нього звістку. А тепер лягай. Що тобі принести? Хочеш їсти чи, може, пити?

Крістін, нарешті, вдалося сісти. Руки та ноги тремтіли, голова хилилася до подушки.