Розділ «Сливове дерево»

По багатьох годинах, що минули після розставання, Крістін згадала усміхнені обличчя Ханни та Ганса, котрі махали їй услід руками, стоячи пліч-о-пліч біля виходу з табору. Звичайно ж, Ханна вирішила залишитися з братом і їхати додому разом з ним. Подруга вивчила напам'ять адресу Крістін і пообіцяла написати їй, щойно вони знайдуть собі постійне житло і роботу. Вони не знали, де й коли це буде, але, напевно, не в Німеччині.

Крістін не могла припинити думати про Дахау. Його сторожові вежі, паркани з колючого дроту, темні бараки, високі труби крематорію залишаться з дівчиною назавжди. Доживши навіть до ста десяти років, вона не зможе забути землисто-сірого кольору Дахау, кольору, що до смерті нагадуватиме їй про попіл, виснажені обличчя в'язнів, бліде січневе небо над табором смерті.

Прокинулася вона, коли потяг гальмував, під'їжджаючи до якоїсь станції. В грудях пекло, все тіло боліло. Дівчина спробувала підвестись, але це вдалося не відразу. Шия заніміла, руки та ноги затерпли від незручної пози. Відкашлявшись, Крістін накинула на плечі пальто і вийшла з вагона слідом за іншими.

Притискаючи до себе хліб і одяг, узяті з собою з Дахау, нещодавно звільнені жінки тихо вишикувалися в чергу на пероні та терпляче чекали, коли американські солдати запишуть їхні дані. Крістін і сама не зрозуміла, як опинилася біля жінки, котра забула власну адресу.

— Мене звати Сара Хвайнштайн, — плакала вона, — а чоловіка звати Урі… але він уже мертвий. Я не пам'ятаю назви містечка, де ми жили. Я вже нічого не пам'ятаю! — Жінка махала руками, ніби відганяла невидимих мух. — Мені вже все одно, що буде далі. Всі мої родичі мертві! Мені до всього байдуже!

— Але хтось із ваших рідних мусив вижити, — сказала Крістін.

Жінка не відреагувала. Тоді дівчина почала називати всі міста і містечка, що тільки спадали їй на думку, але дама лише заперечно хитала головою.

— Чим можу допомогти? — звернувся до них американець поганою німецькою.

— Вона забула, де живе, — відповіла йому Крістін, бажаючи додати, що жінка збожеволіла. «Ми всі тут — божевільні», — подумала дівчина й не стала звертати увагу солдата на очевидне.

Американець здвигнув плечима та похитав головою.

Крістін усвідомила, що він ані слова не зрозумів. Його німецької було для цього замало. І знову вона спробувала згадати ті кілька англійських слів, що знала, та вони не згадувалися. Голова відмовлялася працювати. Американець широко всміхався, та його усмішка була силуваною, у погляді світилися старанно приховуваний жах і жалість. Дівчина спробувала уявити, ким може йому видаватись. Блакитні очі на блідому кістлявому лиці, чахлик невмирущий із кількома дюймами брудного волосся на голові.

— Англійська? — з надією запитав він.

Крістін похитала головою.

— Ім'я? Namen?[76] — спитав він, показуючи на божевільну жінку.

— Сара Хвайнштайн, — відповіла Крістін.

— Capo, — звернувся він до жінки, нахилившись, аби дивитися їй у вічі,— Bitte, kommen,[77] ходімо зі мною.

Він був високий, білявий і блакитноокий — зразковий арієць гітлерівської армії. Світлі пасма вибивалися з-під шолома й обкручувалися навколо вух. Уперше Крістін помітила, як охайно виглядають американські солдати, зовсім не так, як її батько, коли повернувся з полону. Він був обдертий і виснажений, а американські солдати всі променилися здоров'ям і міццю. Їхні рожеві щоки та чистенькі форми були як намальовані.

Коли блакитноокий американець повів за собою безпам'ятну жінку, Крістін скористалася з нагоди та сіла на найближчу дерев'яну лавку. В голові у неї було порожньо та легко, кінцівки посмикувались, як від холоду, і кожен вдих спричиняв сильний кашель. Схопившись за край сидіння, вона раптом усвідомила, якими худими стали її ноги. Ніби вперше роздивлялася вона власні ступні, худі гомілки, по-дитячому кістляві коліна. «Шкіра та кості», — безрадісно подумала вона. З незрозумілої причини вигляд коричневих панчіх уже мертвої жінки на власних ногах змусив її серце забитися швидше. Божевільна фрау заразила дівчину своїми думками, що засіли в голові, отруюючи мозок і душу страшними побоюваннями. «А що з моєю родиною? — запитувала себе Крістін.

Звідкіль я знаю, що вони живі? Може, бомба влучила в наш будинок і всіх повбивало?»

Перед нею зупинилися якісь чорні армійські черевики. Блакитноокий солдат нахилився над нею, заглядаючи в очі.