Розділ «Сливове дерево»

Крістін і Ханна, як і решта в'язнів, не входили до цих двох страшних будівель. Вони жахалися навіть близькості до газових камер і крематорію. Коли процесія знову вийшла на двір, американці роздали лопати всім чоловікам і жінкам, які не тримали на руках дітей.

— Що вони роблять? — запитала Крістін із завмиранням серця. — Невже їх усіх розстріляють?

— Їх змушують поховати мерців, — сказав Ганс.

Крістін сковтнула й огледілась навсібіч, не в змозі примиритися з побаченим. «Вони що, звинувачують цивільне населення в тому, що тут відбувалося? — думала вона. — Невже цих людей змусять відповідати за те, що тихо спостерігали й не зупинили нацистів?» Вона згадала бабусю та покійного дідуся, маму, Марію та братів, як вони, перестрашені та голодні, ховалися від бомбардувань у винному погребі. Невже і їх звинуватять у тому, що коїлося з гессентальськими в'язнями? Тому, коли солдат наказав одному з дідів узяти з ношів труп, вона зробила крок уперед.

— Навіщо ви це робите? — прокричала вона в надії, що хтось із американців розуміє німецьку.

Солдати обернулися в її бік.

— Чого вона хоче? — спитав у Ханни якийсь в'язень.

— Крістін! — сказала їй Ханна. — Не втручайся.

— Вони не винні,— відповіла Крістін подрузі.— Як вони могли зупинити нацистів? Хіба хтось із них міг бодай щось зробити та залишитися живим?

Усі мовчали, а потім один в'язень сказав:

— Вони навіть не намагалися.

У натовпі почулися викрики польською та французькою. Потім у бік екскурсантів полетів камінь. Хлопчик, поцілений у голову, приклавши руку до скроні, заплакав і сховав лице в материному фартусі.

Крістін стала перед натовпом полонених і прокричала:

— Ці люди нічого вам не зробили!

Їй відповів злий чоловічий голос:

— А де ж твій коханець-комендант? Чому він не тут, не відповідає за скоєне?

— Він намагався розказати людям про Дахау, — прокричала Крістін, але її ніхто не слухав. — Чому ви гадаєте, що до цих людей дослухалися б? — махнула вона в бік німців біля траншеї.

— Брехуха! — звинуватив чоловічий голос.

Крістін знов обернулася. Цивільні німці потроху розвантажували ноші. Чоловіки старечими руками опускали трупи до ями, а жінки присипали їх землею.

Крістін закашлялася від обурення. Спробувала згадати ті кільканадцять англійських слів, яких колись навчив її Ісаак, та намарно. Це було ціле життя тому! І все ж таки вона підійшла до американців, сподіваючись пояснити їм на мигах.