Розділ «Сливове дерево»

Побачивши Ісаака в такому жалюгідному стані, вона відчула, як кругом серця обкручується товстий залізний ланцюг, здавлюючи його, не даючи битись. Крістін пройшла кімнатами, дрібно тремтячи всім тілом, і спробувала зосередитися на хатній роботі. Швидше за звичкою, ніж силою волі, їй удалося приготувати комендантові сніданок, вимити посуд, почистити ванну та підмести підлогу. Після цього вона вийшла до саду.

Біля грядок дівчина почула віддалені автоматні черги, що долинали з найближчого ліска. Це не була випадкова перестрілка, бо черги звучали злагоджено і довго, ніби за командою. Вона впала навколішки, притискаючи руки до живота, гадаючи, що збожеволіє, доки це все не скінчиться. Крістін затулила вуха долонями, та звуки автоматних черг просочувалися крізь тремтливі пальці, проникаючи в самий мозок. Коли, нарешті, все стихло, вона впала на землю, скоцюрблена, руками обхопивши голову, й лежала так, хлипаючи та підвиваючи. Хотілося померти прямо тут і зараз, та смерть не приходила, і Крістін по якомусь часі підвелася.

Стоячи колінами на мокрій землі, вона спробувала міркувати логічно. Навіщо розстрілювати в лісі, коли під боком є такі ефективні газові камери та крематорій? Може, я все вигадала? Їм же потрібні люди для праці. Ісаак живий, він повинен бути живим! Може, полонених змусили рубати ліс, а пострілами вартові просто силували їх працювати швидше? Та вони несли з собою лопати, а не сокири та пилки.

Від лісу почулася якась хаотична стрілянина, потім усе стихло, а ще через кілька хвилин пролунало шість пістолетних пострілів. Дівчина болісно здригалася на кожен із них. Підвело живіт і з очей знову покотилися сльози. Коли тиша видалась остаточною, Крістін витерла щоки та встала з колін. Обхопивши голову руками, вона дивилася в поля, чекаючи, коли навколишній світ знову набуде звичних барв. Тиша видавалась оглушливою.

Невдовзі з лісу вийшли охоронці, навантажені лопатами й автоматами. Вони курили та голосно перемовлялися. Ісаака не було видно. Нікого з в'язнів не було видно, тільки вартові. Й тоді вона зрозуміла все. Так, Ісаака вбито. Вони розстріляли всіх, а разом із ними й Ісаака. Він мертвий, тепер уже точно та назавжди. Йдучи до лісу, коханий знав, що так і буде. Скільки разів до цього Крістін уже оплакувала його, та нині сумнівів не залишилось. І ця остаточність підкосила її. Дівчина знову впала на грядку, обличчям у вологий ґрунт. Довколишній світ зник.

Крістін не знала, скільки пролежала на холодній і вогкій землі, та коли підвелась і подивилася через паркан, охоронців уже не було ніде видно. Тоді дівчина змусила себе повернутися до будинку, та на кухні все валилося з рук, і вона просто стовбичила біля столу, тримаючись обома руками за стільницю. Серце боліло й не було ніяких сил. Дівчину дивувало, що ноги й досі тримають її, що тіло само собою продовжує функціонувати. І тоді вона почала молитися, прохаючи в Бога, щоб дозволив її згорьованому серцю розірватись, урвавши муки страдницького животіння. Та Господь не почув її прохання, довелося вигадувати щось самій. Крістін роззирнулася, вишукуючи поглядом чогось такого, що могло б стати їй у пригоді. Але думку про отруєння довелось облишити, нічого придатного не впадало в око. Були в шухляді гострі кухонні ножі, та, уявивши, як вона розрізає собі вени, дівчина зрозуміла, що в таборі можна померти і без подібних зусиль.

Вона вийшла з дому та пошкандибала до свого бараку, де залізла на нари й лежала із заплющеними очима, в чеканні на смерть чи забуття. Склавши руки на грудях, Крістін намагалася навіть не дихати. Вона вирішила не рухатись, аж доки не помре з голоду чи від кулі вартового.

До вечора нерухомо пролежала на нарах у порожньому бараці. Нервове виснаження занурило її свідомість у глибокий, сповнений жахів сон, який, проте, не був тривалим. Щокілька годин Крістін прокидалась, заходилася в кашлі та наново переживала раптове усвідомлення Ісаакової загибелі. Горе та розпач гарячою хвилею накочувалися на неї, перетворивши всі нутрощі на важку каменюку.

Але її не похопилися. Ніхто так і не прийшов, аби розстріляти дівчину за неробство. Ввечері жінки повернулися з роботи, та жодна не заговорила до Крістін. Барак був переповнений, наче діжка з оселедцями, й ув'язнені як ніколи розуміли залежність власного життя від будь-якої випадковості. Це змушувало всіх опікуватися виключно власними справами. Бранки рухалися повільно та цілеспрямовано, втупивши очі в землю, зігнувши спини, заблукані кожна у власному стражданні.

Цілу ніч Крістін то засинала, то просиналась. Їй снилася мамина кухня, щаслива родина, якісь світлі фрагменти минулого життя упереміш із картинами скривавленого Ісаакового тіла на узліссі. Коли перші світанкові промені крізь щілини в стелі прокралися до бараку, дівчина вже давно не спала, тихо лежачи на нарах і чекаючи невідомо чого.

Жінки мовчазно злазили з нар і виходили на ранкову перекличку. Крістін глибоко вдихнула, вишукуючи в собі сили підвестись і піти з ними, та змогла тільки підповзти до краю нар. Із заплющеними очима вона лежала, дослухаючись до звичного викрикування прізвищ, до лайки, плачу та поодиноких пострілів. Але нічого цього не було. Тиша стояла така, ніби в усьому таборі, крім неї, не було жодної живої душі. Вона уявила, що так і є, що вона залишилася сама на всі бараки, мов поодинокий мрець у надзвичайно брудній труні серед порожніх могил. Аж ось, спочатку далеко та потім ближче і ближче, почулося важке двигтіння землі, по якій рухались танки. Десь зарепетували жінки. Гуркіт швидко наближався. Якісь люди пробігли повз відчинені двері бараку. Потім якась жінка-в'язень забігла в середину та прокричала:

— Американці!

Вона диким поглядом обпекла Крістін, підбігла до неї й ухопивши за плечі, прокричала знову:

— Прийшли американці. Нас урятовано! Вставай!

Перш ніж Крістін хоч якось відреагувала на цю новину, навіжена вибігла з бараку й понеслася далі, вимахуючи в повітрі кістлявими руками.

Дівчина закрила лице руками.

— О Ісааку! — вигукнула вона. — Іще один день… Тобі треба було протриматися тільки ще один день!

Вона звично скривилась від жалю, та сліз не було. Організм уже зневоднився чи, може, просто закінчились сльози. Тоді вона спустилася з нар і вийшла з бараку.

Мжичило. Маленькі холодні крапельки падали з низьких сірих хмар, збираючись на землі в нерівні коричневі калюжі. Дівчина поморгала на дощ, а потім обійняла себе руками, намагаючись не тремтіти. У грудях боліло, і щохвилини назовні виривався глибокий важкий кашель. На дворі виявилося повно в'язнів, які поодинці та групами бігли в бік центрального входу. Разом з іншими жінками Крістін рушила до головних воріт, через які вічність тому зайшла до Дахау. Поверх голів їй було видно два танки і з півдюжини військових вантажівок із білими зірками на дверцятах. Ворота блокував ряд солдатів, але на обох сторожових вежах майоріли білі прапори.

Американські солдати заарештовували унтер-офіцерів, наглядачів і вартових. Їх обеззброювали, зв'язували руки за спиною та відганяли до військових вантажівок. Праворуч дюжина американців щось викрикувала та цілила рушницями в гурт есесівців, у якому було близько сотні охоронців. Частина з них мала розгублений вигляд людей, які змушені були здатись, але інші дивилися на ворогів суворо і насуплено. Крістін пошукала очима коменданта і Стефана, проте ні того, ні того не побачила. У тому гурті вона не помітила жодного високого чину, котрі, як знала, керували табором.