Розділ «Сливове дерево»

Якийсь чоловік із увімкненою кінокамерою ходив біля натовпу, ще один фотографував. Інші американці стояли біля паркану, тримаючи автомати напоготові, пильнуючи дедалі зростаючий натовп із ходячих мерців, що поволі насувався на колись електрифіковану огорожу. Під вежею група чоловіків зібралася біля одного американця, лаючись і показуючи на полонених есесівців. Хтось грозив у небо кулаками, а інший підняв камінь і кинув у колишніх вартових. Він поцілив одного з есесівців у лоба. Той, не вірячи в реальність усього, що відбувається, приклав руку до рани, а потім довго роздивлявся скривавлені пальці. Інший в'язень підбіг до американця, вихопив у нього пістолет і стрелив в одного з вартових у голову. Перш ніж його встигли зупинити, чоловік наставив дуло собі до скроні, підвів очі до неба й натис на гачок. Коліна підломились, а голова вибухнула кривавим фонтаном — в'язень упав на землю. Американський солдат забрав зброю з мертвої руки та навів її на інших бранців, наказуючи їм відступити. Ті відійшли на кілька кроків назад. На одній із вантажівок показався офіцер-американець із гучномовцем у руці.

— Ми — армія Сполучених Штатів, — прокричав він німецькою з американським акцентом. — Ми тут, аби допомогти вам. Але перед тим, як дати вам усім можливість вийти звідси, ми маємо опанувати ситуацію. Треба допомогти хворим, зробити щеплення, щоб уникнути епідемій. Кожен муситиме пройти обробку ДДТ,[75] щоб позбутися вошей. Будь ласка, не панікуйте. Вам нічого боятися. Скоро всі вийдуть на волю.

В'язні опустилися навколішки та звели руки у вдячній молитві. Якась жінка побігла до воріт, не бажаючи залишатись у таборі ні на хвилину. Її схопили попід руки двоє солдатів, але бранка вимолювала в них дозвіл бодай ступнути за огорожу. Ще кільканадцять людей спробувало прорватися крізь кордон американців, які зупинили їх наведеними рушницями. Тоді втікачі в розпачі кидалися зі сльозами на груди іншим в'язням, шукаючи розуміння та співчуття. Крістін помітила, що багато хто почав розшукувати загублених родичів. Люди зигзагами ходили у натовпі, викрикуючи імена рідних, торсаючи за плече того, хто був на них схожим, і перепрошуючи, коли усвідомлювали власну помилку. Побачивши, як одна підстаркувата пара якимось дивом возз'єдналась і злилась у щасливих обіймах, Крістін відчула страшенну втому, біль у всьому тілі та нагальну потребу сісти.

— Дотримуйтесь спокою та порядку, — продовжував кричати в гучномовець американський офіцер. — Як тільки колію буде відремонтовано, ми пустимо потяги, щоб вивезти вас звідси.

Зі свого місця дівчина бачила низку покинутих товарних вагонів. Четверо американців відкинули металевий засув і прочинили заіржавілі двері. Напружені, вони зазирнули всередину і миттю відскочили від вагона, побачивши його страшний уміст. Двох вивернуло прямо під насипом. Крізь прочинені двері видно було, що вагон майже до стелі набитий трупами, що лежали рівними рядами, мов дрова чи цегла. Тільки чиєсь довге волосся чи давно задерев'янілі покручені руки та ноги порушували загальну впорядкованість. Крістін заплющила очі.

Потім пролунав сердитий викрик і застрекотів автомат. Стріляли американські солдати, що пильнували полонених есесівців. Лиця колишніх вартових спотворювала гримаса болю та відчаю, коли кулі прошивали їхні груди, шиї, голови. Мертві тіла падали одне на одне, формуючи купи чорних уніформ. Коли постріли стихли, всі есесівці попадали мертві. «Кров і прах, — подумала Крістін. Нацисти отримали те, чого хотіли».

— Крістін! — почула вона голос за спиною й обернулася, тримаючись рукою за серце.

Глава 27

Ханна, ледь пересуваючи ноги, тримаючись за руку виснаженого темноокого чоловіка, йшла до Крістін. Дівчина похитнулась. «Невже Ісаак! Чи не марю я?» Але Ханнин супутник був одягнений у цивільне, а не в тюремну форму.

— Крістін, — іще здалеку прокричала Ханна, — я знайшла свого брата!

Дівчина проковтнула клубок у горлі.

— Ханно! — вирвалося в неї.

Подруги обійнялись. Крістін обережно гладила Ханну по хребцях, що випирали зі спини та, здавалося, могли зламатися від найменшого стискання. Потім дівчата трохи відсторонились одна від одної та обмінялися повними сліз поглядами. На щоках у Ханни було видно сліди численних порізів від бритви, все лице цвіло пурпуровими та жовтими синцями, склера обох очей червоніла від крововиливів, розбиті губи розпухли й у багатьох місцях вкрилися струпом щойно загоєних тріщин.

— Можеш повірити, що нас урятовано? — спитала вона. — І весь цей час мій брат працював на заводі.

— Де ти була? — запитала Крістін. — Я боялася, що вони вбили тебе.

Ханна на мить опустила погляд, але тут-таки підвела на подругу повні сліз очі.

— Мене замкнули в коморі центральної вартівні та…

— Усе гаразд, — Крістін узяла її за руку, — можеш не розповідати. Тепер уже все це позаду.

Ханна хлюпнула носом і відступила на крок.

— Це мій брат Ганс, — сказала вона. — Чи вдалося тобі знайти Ісаака?