Розділ «233»

— Крістофере, можна з тобою поговорити?

— Ні, — відповів я.

— Все гаразд, я буду поруч, — сказала Мати.

— Я не хочу говорити з Батьком, — відмовився я.

— Нумо домовимося, — сказав тоді Батько.

Він тримав кухонний таймер у вигляді великого пластикового помідора, перерізаного посередині. Батько його завів, і він почав цокати. Тоді Батько сказав:

— П’ять хвилин, гаразд? Не більше. Потім будеш вільний.

Тож я сів на диван, він сів у крісло, Мати стояла в коридорі, а Батько сказав:

— Крістофере, послухай… Так не можна далі жити. Не знаю, як ти, а мені… мені надто сильно болить через це. Те, що ти зі мною в одному будинку, але відмовляєшся зі мною говорити… Ти маєш навчитися довіряти мені… І мені байдуже, скільки на це піде часу… Спочатку — хвилина, наступного дня — дві, а далі — три, може, це забере роки, та мені байдуже. Бо це важливо. Це важливіше за все на світі.

А тоді він відірвав шматочок шкіри збоку від нігтя на великому пальці лівої руки.

— Назвемо це… Назвемо це проектом. Проектом, який ми маємо зробити разом. Ти маєш проводити зі мною більше часу. А я… Я намагатимусь довести тобі, що мені можна довіряти. Спочатку буде важко, бо… бо це важкий проект. Але потім стане легше. Обіцяю, — сказав він.

Потім він потер скроні кінчиками пальців і додав:

— Ти не маєш мені нічого відповідати, поки що. Просто подумай про це. І, е… У мене для тебе є подарунок. Щоб довести, що я дуже серйозно налаштований. І щоби вибачитися. І тому що… ну, зараз ти сам усе збагнеш.

Він підвівся з крісла й пішов до дверей на кухню, відчинив їх, а там на підлозі стояла велика картонна коробка з ковдрою, і він нахилився, опустив руки в коробку й дістав звідти маленького собаку пісочного кольору.

Потім він знову зайшов у вітальню, віддав мені собаку, а тоді сказав:

— Йому два місяці. Це золотистий ретривер.

Собака сидів у мене на колінах, і я його гладив.

Деякий час усі мовчали. Тоді Батько промовив:

— Крістофере, я ніколи, ніколи не скривджу тебе.

І всі знову замовкли. До кімнати зайшла Мати й сказала: