Розділ «233»

— Боже мій, — сказала Мати.

— Отець Пітерс буде спостерігачем, — додав я.

— Так, я маю на увазі, що це чудово.

— І я отримаю оцінку «А». І саме тому мені треба повернутися до Свіндона. Тільки я не хочу бачитися з Батьком. Тож мені доведеться поїхати до Свіндона з тобою, — сказав я.

Тоді Мати затулила обличчя руками й важко видихнула:

— Не знаю, чи буде в нас така можливість.

— Але мені треба поїхати на іспит.

— Поговоримо про це іншим разом, гаразд? — сказала Мати.

— Гаразд, але мені треба з’їздити в Свіндон, — наполягав я.

— Крістофере, я тебе прошу, — сказала вона.

І я став пити свій молочний коктейль.

А згодом, о 10:51, я вийшов на балкон, аби дізнатися, чи видно на небі зорі, але їх не було видно через хмари й те, що називають світловим забрудненням, а це світло від вуличних ліхтарів, автомобільних фар, прожекторів і сяйва з вікон будинків, яке відбивається від маленьких часточок в атмосфері й стає на заваді світлу від зірок. Тож я зайшов назад у кімнату.

Але я не міг заснути. О 2:07 я встав із ліжка, і мені стало страшно через містера Шиєрса, тож я спустився на перший поверх і вийшов на Чаптер-роуд. На вулиці нікого не було, і там було тихіше, ніж удень, і, хоча вдалині лунав шум машин і сирени, мені стало спокійніше. Я пішов уздовж Чаптер-роуд і подивився на машини, на візерунки, які утворювали телефонні дроти на тлі оранжевих хмар, і на речі, які люди ставили у своїх садах: гном, мангал, ставок і м’який ведмедик.

А потім я почув, що вулицею йдуть двоє людей, тож я заліз у щілину між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і мова, якою вони говорили, була не англійською, і вони мене не помітили. Біля моїх ніг був риштак із брудною водою, у якій плавали дві малесенькі мідні шестерні, такі, що бувають у механічних годинниках.

Мені сподобалося місце між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і я там довго сидів. І визирав звідти на вулицю. Єдині кольори, які були навколо, — це оранжевий і чорний, або суміш оранжевого й чорного. І було неможливо розрізнити, якого кольору стануть машини вдень.

Тоді я замислився, чи можна викласти мозаїку хрестиками, і вирішив, що можна, уявивши собі такий візерунок:

Потім я почув голос Матері, і вона кричала:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Вона бігла вздовж дороги, тож я вибрався зі щілини між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і вона підбігла до мене: