Розділ «Книга третя Буря»

— Ну як, пустимо? — спитав Їржик людей.

— Князеве слово й підпис маємо, про решту в замку домовимось! — загомоніли у відповідь.— Хай собі їдуть.

— Ну, ви вже поквиталися! Але я ще ні. За кривду дідову, батькову, тітчину і моєї нареченої мені ще не заплачено, так я сам візьму собі плату. Князь збавив віку молодій дівчині, сестрі мого батька, от я й візьму за те князеву сестру собі! — вигукнув він і підійшов до княжни.

Пікколоміні здригнувся й ступив крок уперед, ніби хотів захистити сестру.

— Стійте! — загримів Їржик.— Хто лиш ворухнеться, тут йому й смерть! Ходімо зі мною, прекрасна княжно, будемо любитися та веселитися!

Вельможна панна зойкнула, відсахнулась і припала до свого брата. Той, ухопившись за шпагу, оглянувся на слуг.

— Ані руш! Ви моя! — Їржик підступив до неї.

— На бога, зглянься! — волала княжна.— Я ж тобі нічого не зробила!

— Моя тітка князеві теж нічого не зробила, вона тільки була вродлива. Ото й уся її вина, а ваш розбещений брат... Одно слово — око за око! Дядьку Балтазаре, розкажіть їм усе!

Балтазар нашвидку розповів, чого накоїв колись князь. Княгиня затулила руками обличчя, княжна тремтіла, як осика на вітрі.

— Їржику, що це ти надумав? — дивувався Уждян.

— Це вже моє діло! — Їржик простяг руку до княжни. Та вивернулась і скрикнула:

— Обороніть же мене!

Однак князь, обступлений людьми, не міг і ворухнутись, так само як і слуги. Їржик раптом опустив руку й погордливо глянув на князя. Настала хвилина грізної тиші; нарешті Скалак глухо промовив:

— Їдьте... Та пам’ятайте, ясновельможний пане, як метиться хлоп!

— Гайда на замок!

— Аге-ей! Аге-ге-гей! — радісно закричали селяни, Їржик з Уждяном посідали на коней.

Князь упав на м’яке сидіння карети, сам не свій. Голова його поникла на груди, в яких кипіло справжнє пекло. Отаке приниження, така ганьба! І від кого! Від такого хама, неотесаного сільського парубійка!

Юрма селян знову рушила до замка. На чолі їхали верхівці, поперед усіх Балтазар, що ховав під плащем княжого листа. За ним мовчки їхав Скалак: глибоке хвилювання видно було на його лиці. Він згадував своїх дорогих небіжчиків, найбільш батька.

Незабаром показалася вежа старого замка. Здалеку почувся глухий гук, на пагорбі зачорніли тисячі людей, мов мурашня. Селяни знову загомоніли, розмахуючи над головами ломаками та довбнями.