Розділ «Частина друга»

Ірландець принюхався.

— Він що, готує в себе в кімнаті?

— Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.

— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

— Ти щось чіпав тут, педі?[34]

— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

— Це не пограбування.

— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?