Розділ «Частина II Ікра та скакалка»

Швіґер іще дві з половиною години залишався в підводному положенні. У журналі він записав, що коли U-20 пройшла 50 морських миль на електроенергії, батареї почали видавати потріскування.

О 19:00 Швіґер знов підняв перископ і з полегшенням побачив, що ніякої загрози не було. «Ми спливли, — писав він, — і попрямували у відкрите море, щоб утекти від патрульних кораблів, чий дим було видно позаду».

У доповненні він записав у журналі, що якби за цією лінією Фейр-Айл — Роналдсей були інші есмінці й субмарині довелося б провести в зануреному положенні довший час, то «ми б опинились у критичній ситуації, адже в нас майже закінчився заряд батарей». Води тут були занадто глибокі, щоб U-20 могла залягти на дно. Якби батареї сіли, то у Швіґера не було б іншого виходу, окрім як спливати та переходити на дизельні двигуни, поки електрична система перезаряджатиметься. Але есмінцю, чия швидкість удвічі більша за максимальну швидкість U-20, буде дуже легко наздогнати субмарину та обстріляти її.

Знов опинившись у безпеці відкритого моря та пройшовши повз північний край Шотландії, Швіґер задав курс повз західне узбережжя Західних островів (група островів, розташованих коло північно-західного берегу Шотландії). До призначеної йому зони патрулювання біля узбережжя Ліверпуля було ще три дні ходу.

Море стало трохи спокійнішим — хвилі зменшилися до трьох футів. Субмарина залишалася на поверхні. О 21:30 він поставив підпис у журналі, закриваючи третій день патрулювання.

Вони були в морі вже три дні, але ще нічого так і не потопили, навіть не зробили жодного пострілу з палубної артилерійської установки.

Трохи пізніше Швіґера викликали в укриття на рубці — дозорний помітив потенційну ціль. У своєму журналі Швіґер описав її як «величезний нейтральний лайнер, назва підсвічена». Він подумав, що бачить данський пасажирський лайнер, що прямує з Копенгагена в Монреаль — можливо, він скористався допомогою свого «військового лоцмана», офіцера комерційного флоту на прізвище Ланц, який був на борту U-20 спеціально для того, щоб ідентифікувати кораблі.

Розраховуючи на знання Ланца, а також на величезну книгу з силуетами та описом чи не кожного тогочасного судна, яка була на борту кожної субмарини, Швіґер міг бути впевненим щодо належності майже будь-якого великого корабля, що потрапляв у поле зору.

Очевидно, що Швіґер вважав данський корабель потенційною ціллю, проте не зробив жодної спроби атакувати. Корабель був надто далеко і йшов надто швидко — близько 12 вузлів, за розрахунками. «Атакувати цей корабель неможливо», — записав він у журналі.

Цей запис багато каже про характер Швіґера. Якби обставини були більш сприятливі, він би здійснив атаку, навіть розуміючи, що корабель нейтральний, ба більше: він віддалявся від Британії, а отже, малоймовірно, що на борту був контрабандний вантаж для ворогів Німеччини. І цей запис також свідчить про те, що його не турбували жодні сумніви щодо торпедування лайнера, повного цивільних пасажирів.

«Лузитанія».

Палтус

У неділю та понеділок погода залишалася похмурою. На палубах через дощ та вітер було холодно, і пасажири, схильні до морської хвороби, другий день поспіль залишалися в каютах.

Щодня капітан Тьорнер влаштовував тренування з евакуації та дій у разі пожежі, перевіряв двері перебірок між водонепроникними відсіками корабля. У морі тренування спуску шлюпок проходили без власне спускання їх на воду, як це відбувалося в нью-йоркському порту, адже коли корабель рухається, то спуск шлюпки може загрожувати життю будь-кого, хто є в ній. Перш ніж команда може безпечно опустити шлюпку на воду, корабель має повністю зупинитися.

У цих щоденних тренуваннях застосовували лише дві рятувальні шлюпки, які завжди висіли напоготові на випадок, якщо хтось із пасажирів упаде за борт або станеться щось непередбачуване. Це були шлюпки № 13 та 14, розташовані одна проти одної з різних бортів. Щоранку група моряків збиралася коло шлюпки, що висіла з підвітряного боку (тобто з того боку, що був прикритий від вітру). Керував тренуваннями старший третій помічник Джон Льюїс. Усі моряки шикувалися та чекали команди.

За командою «На шлюпку!» вони залазили всередину, вдягали рятувальні жилети та сідали у визначених місцях. Після цього Льюїс розпускав моряків.

Льюїс також брав участь у щоденних інспекціях корабля, які проводив капітан екіпажу Джок Андерсон. Вони починалися щоранку о 10:30. З ними також корабель оглядали ще четверо чоловіків: старший лікар судна, помічник лікаря, старший стюард та начальник господарської частини. Вони зустрічалися коло кабінету останнього — «Господарського бюро», — який розташовувався посередині палуби В навпроти двох електричних ліфтів, і звідси вирушали на огляд. Обходили декілька заздалегідь обраних кают та обідніх зал, кімнат для відпочинку, туалетів, бойлерів та переходів з палуби А до третього класу, перевіряючи, щоб усюди «була чистота та порядок»[366], згадував Льюїс. Особливу увагу вони приділяли ілюмінаторам — вентиляційним отворам, як називав їх Льюїс, — адже їх не можна було залишати відкритими, особливо на нижніх палубах.

Ці інспекції, тренування та інші заняття команди були розвагою для пасажирів. Моряк Леслі Мортон став свого роду атракціоном на борту завдяки вмінню в’язати складні вузли. «Я пам’ятаю, як зв’язав огон із восьмипрядного каната на палубі на носі перед цілим натовпом пасажирів[367] — мені знадобились усі мої приховані акторські здібності», — писав Мортон. Цей виступ викликав «охи та ахи» публіки — принаймні за його власними спогадами.

На борту ніхто поки що не знав про торпедування американського танкера «Gulffight» 1 травня або про те, що у Вашингтоні цей інцидент викликав занепокоєння безпекою самої «Лузитанії». Те, що атака сталася в той самий день, як було опубліковане попередження Німеччини проти подорожей через військову зону, яскраво проілюструвало реальність намірів Німеччини. Газета Washington Times, не зазначаючи своїх джерел, заявила, що «лайнер “Лузитанія” з кількома сотнями відомих американців на борту прямує в бік Англії[368], незважаючи на те що окремі пасажири отримали анонімні застереження, а офіційне попередження з’явилося на сторінках американських газет — попередження, яке на тлі останніх подій у військовій зоні може виявитись, як уже починають побоюватися, зовсім не порожнім». У статті також ішлося, що «сотні американців затамували подих, щоб тільки корабель з їхніми рідними не пішов на дно».

У статті повідомлялося, що федеральна влада приголомшена намірами Німеччини. Усіх турбувало, здавалося, одне-єдине питання: «Яку мету поставила перед собою Німеччина? Чи збирається вона розпочати війну проти Сполучених Штатів?»