Розділ «Частина II Ікра та скакалка»

У процесі занурення на U-20 на якусь мить уся діяльність припинялася, крім тих справ, що не видавали шуму. Уся команда слухала, чи немає течі, а також стежила за внутрішнім тиском.

А потім наставав момент, який захоплював усіх підводників: повністю занурена субмарина починала рухатися крізь морські води вперед так, як не міг жоден інший корабель. Вона не колихалась на хвилях, як звичайні поверхневі кораблі, а наче летіла у воді, як птах у повітрі.

Щоправда, сліпий птах. Крізь віконця в рубці було видно тільки те, що відбувалося поруч. А взагалі майже завжди їх закривали сталевими віконницями. Рух під водою вимагав від командира неабиякої впевненості, адже не було жодної можливості дізнатися, що там попереду. У ті часи сонарів ще не було, і субмарина йшла повністю наосліп, довіряючи морським картам. Одним із найбільших страхів моряків було зіткнення з якимось напівзатонулим судном або скелею, якої немає на карті.

У неділю після полудня Швіґер розпорядився починати сплиття. Цю мить командири називали «сліпим моментом»[330] — тривожно довгий час, доки перископ не досягне поверхні води. Усі зберігали тишу та прислухалися до звуків гвинтів кораблів або шерхоту носа субмарини по хвилях, що можна було почути крізь корпус. Іншого способу дізнатися, що там, нагорі, не було. Швіґер прикипів до окуляра: вода ставала все світлішою. Ці секунди, казав один із командирів, були «одними з найбільш напружених, які тільки може витримати людина»[331].

Найбільше Швіґер та інші командири боялися, що перископ вийде на поверхню недалеко від есмінця або, ще гірше, на його шляху. Одного разу субмарина спливла так близько до корабля, що поле зору перископа було абсолютно чорне — видно було лише сталь корпуса. Командирові спочатку навіть здалося, що це просто дуже темна штормова хмара.

Тільки-но перископ вийшов на поверхню води, Швіґер швидко оглянув навколишній простір на 360°: нічого, що могло б турбувати. Тут у субмарини була велика перевага: командир міг побачити дим від пароплава з дуже великої відстані, але щоб із пароплава побачили перископ, треба підійти значно ближче.

Упевнившись у безпеці, Швіґер наказав повністю спливати. Для цього використовувались не тільки горизонтальні рулі, але й суміш повітря та води, якою наповнювали баки, щоб збільшити плавучість. Усередині U-20 загуркотіло — стиснуте повітря почало вриватись у баки, вичавлюючи воду. Іноді командири виводили субмарину повністю на поверхню — так, щоб уся палуба опинилася над водою. Іноді ж над водою було видно лише рубку — коли стоїш на ній, складалося відчуття, наче йдеш пішки по воді.

U-20 показалася над водою, але на власні очі ситуація була інакшою, ніж можна було очікувати на основі побаченого через перископ[332]. Попереду море кишіло британськими патрульними судами: на лінії між Фейр-Айлом та найпівнічнішим островом з Оркнейського архіпелагу Норт-Роналдсеєм тягся ряд із шести кораблів. Маяк на Норт-Роналдсеї був знайомий будь-якому морякові, що ходив у цих водах.

Позаду Швіґер побачив ще два есмінці — він їх бачив і раніше того дня, але думав, що вони вже залишилися далеко позаду. У журналі він записав, що «вони знов з’явилися на горизонті, курс на U-20; один із патрульних кораблів повертається до нас».

«Лузитанія».

Неділя в морі

Після зустрічі з трьома військовими британськими кораблями капітан Тьорнер вивів «Лузитанію» на ту швидкість, яку планував підгримувати весь час протягом переходу — 21 вузол. Корабель ліг на північно-східний курс, з якого починалося «плавання по дузі» через Атлантику. Стояв травень, у північних морях блукали айсберги, і тому Тьорнер обрав «довгий курс»[333], який набагато сильніше відхилявся на південь, аніж звичайна для пізнього літа або осені траєкторія. Якщо не виникне ніяких проблем, Тьорнер розраховував пройти перекат[334] річки Мерсі на виході з порту Ліверпуля приблизно на світанку в суботу, 8 травня. Дуже важливо було прийти за розкладом, адже великий корабель може пройти перекат тільки під час припливу[335]. До війни це не ставало проблемою: якщо прибували зарано або запізно, завжди можна було почекати в Ірландському морі. Але зараз будь-яка така затримка може стати фатальною, і капітани планували свій розклад так, щоб пройти перекат без зупинки.

У неділю, 2 травня, корабель оточили туман та дощі, а море було настільки бурхливим, що хитавиця викликала нудоту. Багато пасажирів зникли в каютах, але ті, хто був міцнішим, продовжували гуляти по палубах, грати в карти, займали друкарів своїми листами та неквапливо пили чай у кафе «Веранда» — заспокійливому місці, схожому на сад: тут було п’ять рослин у підвішених кошиках, шість кущів у великих ящиках, ще сорок рослин у невеликих горщиках, розставлених по всій кімнаті. На палубі С читали книжки — це була третя палуба, яку також називали палубою-притулком через те, що вона була захищена від негоди верхніми палубами. На весь період подорожі можна було за долар орендувати шезлонг, а ще за долар пасажири отримували ковдру, яку морська говірка називала «ганчіркою».

О 10:30 у неділю для вірян двох конфесій почалася служба: для парафіян Англіканської церкви в салоні першого класу, для римо-католиків — у другому. Багато хто спав аж до одинадцятої, прокидаючись якраз вчасно для ланчу.

Теодейт Поуп прокинулася після важкої ночі[336]. У її каюті було гамірно через близькість кают родини Кромптонів, які виявилися несамовитою компанією, що було не дивно як для шести людей із немовлям. Теодейт завжди мала схильність до безсоння, і шум був для неї просто нестерпним. Вона попросила головного стюарда Мак-Каббіна знайти для неї більш зручну каюту. Протягом подорожі змінити каюту для когось із пасажирів було непросто, але Мак-Каббін догодив їй та знайшов для неї каюту на три палуби вище.

Пасажир другого класу Вільям Уно Меріхейна, 26-річний гонщик із Нью-Йорка, прямував у Південну Африку як «спеціальний агент» компанії General Motors Export[337]. Він рано встав та прийняв «чудову ванну з сіллю»: у ванни на кораблі подавали гарячу морську воду. Після цих процедур він одягнувся та пішов снідати. «На борту багато кому недобре, але я почуваюся відмінно», — писав він своїй дружині Естер.

Меріхейна — а він усюди, крім як під час подорожі, використовував ім’я Вільям Меррі Хейна — народився в Росії, у Великому князівстві Фінляндському (яке здобуде незалежність у 1917 році), а в 1893-му переїхав до Нью-Йорка. Його захоплювала швидкість, і вже у 1909-му він брав участь у перегонах на Брайтон-Біч у Брукліні. Одні з таких перегонів тривали 24 години. Він був також одним із перших гонщиків, які взяли участь у перегонах на тільки-но (у 1909-му) відкритому автодромі Indianapolis Motor Speedway. Вільям пережив дві аварії. В одній з них його машина — «Lozier» — двічі перекинулась, але він не отримав жодних травм. Він також спробував себе в ролі пілота й пережив зіткнення з іншим повітряним судном над аеродромом у Ґарден-Сіті, що на Лонг-Айленді: другій літак під час польоту «сів» на літак Меріхейни згори. І того разу йому теж вдалося уникнути поранень. Його дружина казала: «Ніколи ще не було хоробрішого чоловіка»[338].

Для своєї подорожі він обрав саме «Лузитанію», бо вважав її «найбезпечнішим» судном. У метушні та прощаннях із жінкою та дочкою Шарлоттою він не мав часу проглянути газету, яку купив перед тим, як піднятися на борт. Лише коли корабель уже залишив Нью-Йорк на 50 миль позаду, він прочитав німецьке попередження.

Але воно його не схвилювало. Дорогою вони іноді зустрічали французькі та британські військові кораблі, а один французький дредноут навіть розвернувся та деякий час ішов за ними, але швидко відстав.

Як і всі інші пасажири, він не знав, що швидкість лайнера було зменшено через одну закриту бойлерну, хоча підказка була просто перед очима: з однієї труби не йшов дим. Меріхейна був переконаний, що корабель іде зі своєю максимальною швидкістю у 25 вузлів та пишався цим. «Ми пройшли повз декілька кораблів, що йшли туди або ж назад[339], — писав він, — але в нас така велика швидкість, що ми не залишаємось у полі зору інших суден довго».