Розділ «Частина II Ікра та скакалка»

Він також із якоїсь причини вважав, що за ними доглядають ВМС Британії: «Вочевидь, у нас є супровід протягом усього переходу».

Того ранку Чарльз Лоріа прокинувся о восьмій — його розбудив стюард. Він теж прийняв ванну з морською водою, одягся та пішов на прогулянку палубою першого класу. Зупинявся погомоніти з Хаббардами та іншими знайомими. Пообідав зі своїм попутником Лотропом Вітінгтоном — вони разом їли в розкішній обідній залі для першого класу, розташованій посередині палуби D. Тут під куполом, прикрашеним фресками з херувимами, серед пальм та інших рослин у горщиках, білих стін, коринфських колон з канелюрами та позолоченими капітелями, одночасно обідали 470 пасажирів. Позолочені листочки вкривали кожний виступ — від гіпсових вінків та виноградних лоз до балюстрад.

Командири «Кунард» та екіпаж знали Лоріа дуже добре з його минулих подорожей. Йому навіть одного разу дозволили піднятись у вороняче гніздо на передній щоглі для бездротового зв’язку, де він і залишався протягом дня[340]. Капітан Тьорнер навряд чи б міг на таке погодитися. Одна річ — оці чортові мавпи на палубі, а зовсім інша — на щоглі.

Лоріа добре знав усі аспекти повсякденного життя на кораблі, і щоденні ставки пасажирів на те, скільки миль пройде корабель за один окремий день, не були для нього таємницею. Парі влаштовував один з офіцерів. Пасажири робили свої припущення за погодними умовами та станом моря згідно з прогнозом на наступну добу. Найбільш непередбачуваним чинником був туман, який суттєво знижував показники пройденої відстані, адже єдиним безпечним рішенням у тумані було знизити швидкість та повідомляти про свою присутність у туманний горн. Це парі на відстань супроводжувалося розробкою стратегічних планів, суперечками, палінням сигар та розлиттям віскі. Серед присутніх незмінно виникали дружні стосунки, падали бар’єри формальної чемності та правил.

У неділю корабель увесь день ішов зі своєю максимальною швидкістю та здолав 501 милю, згадує Лоріа[341]. Його це здивувало, адже він гадав, що корабель рухався зі швидкістю в 25 вузлів, тобто приблизно 29 миль на годину. А в такому випадку за добу вони мали пройти 700 миль. Частково менша відстань пояснювалася періодичними туманами, але вони точно не могли «з’їсти» 200 миль. Опівдні наступного дня Лоріа та Вітінгтон з’ясували, що корабель рухався ще повільніше: «З такою швидкістю ми не встигнемо в Ліверпуль за розкладом»[342], — казав Лоріа Вітінгтону.

Лоріа повернувся в каюту, щоб переглянути малюнки Теккерея. Знов їх роздивляючись, він обдумував, що саме попросить Леді Річі написати, а також як саме оформити кожен малюнок[343].

Для капітана Тьорнера ця подорож поки що проходила як завжди, і начебто так мало бути в наступні чотири дні. Погода здебільшого залишалася спокійною. Вірогідність зустріти німецьку субмарину посеред океану була дуже малою. Проте, коли корабель наблизиться до берегів Ірландії, імовірність атаки підвищиться. Самого Тьорнера субмарини не дуже хвилювали, але в «Кунард» уже починали усвідомлювати, що підводні човни становлять дедалі більшу загрозу.

Перед кожним переходом Тьорнер отримував від компанії конфіденційні повідомлення та попередження щодо різних умов, які могли вплинути на подорож. Нещодавно вони також почали надсилати меморандуми від Адміралтейства, у яких ішлося про загрозу субмарин, та наводилися поради щодо того, як діяти в разі зустрічі з підводним човном. Керівники «Кунард» і досі перебували в упевненості, що жоден капітан субмарини не наважиться потопити пасажирський лайнер. Але в той же час вони бачили, що Німеччина без жодних вагань починає атакувати інші комерційні кораблі, а її підводні човни вже доходять аж до Ліверпуля. Один комерційний корабель, «Принцеса Вікторія», торпедували просто на виході з перекату річки Мерсі.

Ці атаки змусили Адміралтейство скласти спеціальні рекомендації щодо заходів у разі небезпеки. «Кунард» передала Тьорнерові наказ Адміралтейства припинити всі передачі повідомлень зв’язком Марконі, за винятком «надзвичайної необхідності»[344]. Окремо операторам бездротового зв’язку заборонили «теревенити»[345]. Пасажирам на борту залишили можливість тільки отримувати повідомлення, але не надсилати їх. Окрема інструкція Адміралтейства попереджала — виділено курсивом — «Кораблям слід обходити миси на безпечній відстані»[346].

Найповніші інструкції Адміралтейство склало в лютому 1915-го. Вони були зібрані в секретному меморандумі, який капітани мали зберігати в «місці, де його можна знищити на першу вимогу»[347]. У документі містилися наївні міркування та перекручені відомості про саму природу небезпеки, яку становлять субмарини. Палубну гармату субмарини в ньому називають «незначною зброєю», зазначаючи, що «постріли з гармат більшості субмарин не становлять небезпеки». Також тут повідомляють, що в разі влучення торпеди в судно не треба хвилюватись, адже «зазвичай у вас залишиться досить часу, щоб команда могла врятуватися за допомогою шлюпок, якщо вони зберігаються в належному порядку». Про пасажирів та їхню поведінку за таких умов у меморандумі ніяк не йшлося.

Натомість у документі було приділено багато уваги реалістичним описам уразливих місць підводних човнів із наполегливим спонуканням капітанів використовувати їх за будь-якої нагоди. «Якщо у вас по курсу раптово спливає субмарина з вочевидь ворожими намірами, правте прямо на неї на максимальній швидкості, змінюючи курс у разі необхідності, щоб субмарина залишалася чітко попереду». Коротше кажучи, Адміралтейство просило капітанів комерційних кораблів перетворити своє судно на атакувальну зброю й протаранити ворога. Такий маневр був досить ефективним завдяки відносній крихкості субмарин — і вже за тиждень це доведе «Дредноут»[348], протаранивши та потопивши U-29 під командуванням капітан-лейтенанта Веддіґена. Таким чином він, можна сказати, помстився за смерть команд «Aboukir», «Cressy» та «Hogue». Меморандум також радить британським кораблям видавати себе за кораблі нейтральних країн за допомогою фальшивих прапорів за будь-якої нагоди. «Це не є ні в якому разі негідним. Власники та командири мають повне право користуватися будь-якими методами, щоб ввести ворога в оману та видати британський корабель за нейтральний»[349].

Також у меморандумі був чіткий наказ, який став наслідком катастрофи «Aboukir»: «Усім британським океанським комерційним кораблям забороняється надавати допомогу судну, яке було торпедоване субмариною»[350].

Пізніше Адміралтейство також зробило заяву, що Тьорнер мав іще одну рекомендацію, від 16 квітня, у якій було зазначено: «Військовий досвід показав, що швидкісні пароплави можуть суттєво знизити ймовірність успішної несподіваної атаки субмарини за допомогою регулярної — кожні 10 хвилин або півгодини — зміни курсу»[351]. У документі пояснювалося, що саме таку тактику використовували кораблі під час патрулювання у водах, де існувала висока ймовірність атаки субмарини.

Проте Адміралтейство могло помилятися, припускаючи, що на момент відплиття з Нью-Йорка такий документ був серед паперів, які отримав Тьорнер. (Юристи «Кунард» пізніше пишномовно обійшли це питання в заплутаних юридичних термінах, зводячи все до такого[352]: «Кунард» вважає, що такий документ було передано капітанові, але в компанії не знали напевне, про що саме в ньому йшлося.) Факт, чи отримав це повідомлення Тьорнер, став предметом суперечки. Торговельна палата Адміралтейства справді склала рекомендацію такого зигзагоподібного курсу, але один видатний морський історик стверджував, що такі інструкції не були схвалені Першим Лордом Черчиллем аж до 25 квітня, тому їх не передавали капітанам та суднохідним компаніям до 13 травня, тобто набагато пізніше за відплиття «Лузитанії» 1 травня.

Та навіть якби такий документ був у Тьорнера, він навряд чи б щось змінив[353]. По-перше, капітанам не наказувалося іти зигзагом — було просто описано стратегію. А по-друге, у ту епоху капітани комерційних кораблів вважали зигзагоподібний курс чимось кумедним, і мало хто став би його застосовувати. Тим більше, командир величезного океанського лайнера. Неприйнятною була навіть думка про те, щоб завдати дискомфорту пасажирам (а в першому класі було досить багато видатних людей) постійними різкими поворотами.

Опинившись у відкритих водах, «Лузитанія» вийшла на швидкість приблизно у 21 вузол — це на 6 вузлів більше за максимальну швидкість підводних човнів у поверхневому режимі та вдвічі більше за швидкість під водою.

Така швидкість перевищувала максимальну швидкість будь-якого іншого цивільного корабля, що застосовувався на той момент. У неділю після полудня «Лузитанія» швидко наздогнала та обійшла американський лайнер «Нью-Йорк», на борту якого подорожувала шекспірівська актриса Еллен Террі.

У неділю Двайт Гарріс, ньюйорківець, що прямував в Англію з наміром одружитися, став планувати свої дії на випадок, якщо «Лузитанію» торпедують. «Я добре роздивився та вирішив, що якщо й справді щось станеться у “військовій зоні”, то піду на ніс корабля, якщо буде така можливість»[354]. Але, перш ніж піти на ніс, він планував захопити те персональне рятувальне коло, яке придбав у Ванамейкера в Нью-Йорку.

Кімната 40; Квінстаун; Лондон.

Захищаючи Оріон