Розділ «Частина II Ікра та скакалка»

U-20.

Розчарування

О 19:40 у вівторок Швіґер нарешті побачив узбережжя Ірландії: на горизонті з’явився маяк, майже прихований серпанком, що підіймався з води[412].

День приніс суцільні розчарування. На морі була велика хвиля, і команді було некомфортно на борту. Швіґерові не трапилися ніякі цілі, які було б варто атакувати. Одного разу в полі зору на якусь хвилину з’явився озброєний траулер, але все одно в нього була настільки неглибока осадка, що торпеда, найімовірніше, пройшла б під кілем. Більшу частину дня видимість була дуже погана, і лише ввечері стало можна розгледіти далекі об’єкти. Проте надвечір на поверхні води знов почала збиратись імла, віщуючи туманну ніч.

За п’ятнадцять хвилин з’явився пароплав, який рухався в напрямку U-20. Він був ще далеко, але відразу було зрозуміло, що це корабель значного тоннажу. Швіґер розпорядився зануритися на глибину перископа та приготувався до атаки. Він розташував U-20 під кутом у 90° до курсу корабля та приготувався до пострілу, який називав «чистим пострілом у ніс», знов обравши бронзову торпеду.

Наближаючись, корабель наче меншав. Сутінки та легкий туман створювали оптичну ілюзію, і корабель лише на перший погляд здавався великим. Швіґер пересвідчився, що тоннаж цього судна не перевищував 1500 тонн, але це вже щось. Він розташував субмарину так, щоб їхні курси перетнулися точно на відстані 300 метрів. До цілі була ще миля.

Трохи пізніше Швіґер знов подивився в перископ та побачив, що корабель відхилився від курсу й на такій відстані його тепер не наздогнати.

Розчарування Швіґера видно навіть у формальних фразах журналу: «Неможливо, щоб із пароплава нас могли побачити», — писав він. Корабель, за його записами, був шведським судном «Гайбернія» «з нейтральними знаками, без прапора».

Швіґер знов вивів U-20 на поверхню та продовжив свій курс на південь крізь ніч, яку він описав як надзвичайно темну.

Лондон; Берлін; Вашингтон.

У спокої відмовлено

У середу, 5 травня, високий військовий посадовець Британії Вінстон Черчилль, Перший Лорд Адміралтейства, вирушив з Лондона до Парижа. Він міг подорожувати відносно безпечно завдяки комбінації захисних заходів: морських мін та сіток проти субмарин у східному кінці Ла-Маншу, а також щільного патрулювання всієї довжини каналу. Субмаринам було надто небезпечно ходити через ці води постійно. Хоча Черчилль подорожував інкогніто й заселився у готель під фальшивим ім’ям, його візит не був таємницею. Він мав зустрітися з італійськими та французькими посадовцями, щоб визначитися, як саме використовувати ВМС Італії в Середземному морі тепер, коли Італія 26 квітня приєдналася до війни на боці Британії, Франції та Росії. Після зустрічі він планував, як і раніше, поїхати на фронт, щоб побачитися з фельдмаршалом сером Джоном Френчем — сером Джоном Дентоном Пінкстоуном Френчем — командиром Британських експедиційних військ у Франції.

За відсутності Черчилля в Адміралтействі стало набагато тихіше. Зазвичай він уважно стежив за всіма морськими справами та подробицями повсякденної роботи, які теоретично мав би контролювати Перший Морський Лорд Адміралтейства. Саме через це й виник конфлікт між 40-річним Черчиллем і 74-річним адміралом Джекі Фішером, який обіймав другу за важливістю посаду в Адміралтействі.

Якщо Черчилль був подібний до бульдога, то Фішер скоріше нагадував велику банькату жабу. Він був як дві краплі води схожий на майбутнього актора Ласло Льовенштайна, більш відомого під псевдонімом Пітер Лорре. Фішер, як і Черчилль, мав велику силу волі та схильність занадто турбуватися про всі найдрібніші подробиці морських операцій. Коли в Адміралтействі були присутні обидва, то напруга не вщухала весь день. Один офіцер писав своїй дружині: «Цікава утворилася ситуація: два дуже сильні та розумні чоловіки, один старий, хитрий та досвідчений, а другий молодий, самовпевнений, дуже самовдоволений, але непостійний[413]. Вони не можуть працювати разом і не можуть удвох бути зірками цього шоу». Здавалося, Черчилль рішуче взявся за узурпацію обов’язків Фішера. «Його енергійність та працездатність майже лякали, — писав голова розвідки Блінкер Холл. — Записки та меморандуми на всі можливі теми вилітали з його кабінету в будь-яку годину дня та ночі. І, що було гірше, він вимагав надавати йому дані, які зазвичай мали надаватися лише Першому Морському Лордові або ж начальнику штабу, і це нерідко призводило до непорозумінь та незаслужених докорів»[414].

Їхні стосунки ще погіршував той факт, що Фішер перебував майже на межі божевілля. Холл писав: «Поступово всі ми в Адміралтействі не могли не помічати, що той Фішер, якого ми знали, уже не з нами. Його поступово витісняв украй виснажений та розчарований чоловік. Він перенапружувався, намагаючись продовжувати справу. Іноді й досі з’являлися його старі спалахи розуму, але під зовнішньою маскою все було вже не так добре... Ми відчували, що будь-якої миті може настати злам»[415]. Адмірал Джелліко, командир Великого флоту, теж турбувався й в листі до колеги від 26 квітня писав: «Стан справ у командному штабі поганий, навіть гірший, ніж я думав. Шкода, що все так; немає жодних сумнівів, що флот втрачає впевненість у керівниках»[416].

Черчилль визнавав енергійність Фішера та його геніальні розумові здібності, які той виявляв у минулому. «Але йому було 74 роки, — писав Черчилль, відкриваючи суть. — Він був великим замком, що вже не відповідав сучасності. Велична центральна вежа стояла непорушна й наче вічна, але зовнішні укріплення та стіна з бійницями вже зруйновані, а імператор жив лише в окремих кімнатах та коридорах, які знав усе своє життя»[417]. Але саме на це й розраховував Черчилль, коли повернув Фішера на посаду Першого Морського Лорда. «Я взяв його тому, що він був старий та слабкий, а значить, я міг узяти все у свої руки»[418].

У травні 1915-го Черчилль писав, що Фішер страждає на «сильне нервове виснаження»[419]. Коли Черчилль поїхав у Париж, за головного лишився Фішер, але він ледь давав раду своїм обов’язкам. «Його явно тривожило та лякало те, що він один залишився за головного в Адміралтействі, — писав Черчилль. — Без сумніву, старий адмірал страшенно хвилювався через величезний тиск, який чинили ті часи та напрямок, у якому розвивалися події»[420].

У відсутність Черчилля стався інцидент, який тільки посилив його побоювання щодо розумового здоров’я Фішера. Перед від’їздом у Францію Черчилль звернувся до своєї дружини Клементини: «Подбай про “старого хлопчака” замість мене»[421]. І вона вирішила запросити Фішера на обід. Клементина не довіряла адміралові, він не подобався їй, і вона також мала сумніви щодо його спроможності протистояти стресу керування Адміралтейством за відсутності її чоловіка. Проте обід минув добре, і Фішер пішов. Принаймні вона думала, що пішов.

Невдовзі після обіду Клементина теж вийшла з вітальні й побачила, що Фішер досі в будинку — «ховається в коридорі», як згадувала дочка Черчилля Мері. Клементина була вражена. «Вона спитала, чого він хоче, а він грубо та дещо непослідовно сказав їй, що вона, певно, переконана, що Вінстон поїхав на нараду з сером Джоном Френчем, а насправді він розважається з коханкою в Парижі!»

Таке звинувачення було для неї смішним, і вона різко відповіла: