Розділ «Схильності»

Усе йшло якнайкраще. Колись йому доводилося розповідати жарти — блазень мав уміти змусити людей сміятися. Та тепер Кевін вийшов на більш високий та, водночас, лячний рівень: він свідомо змусив ридати рідну матір. Це ще не можна було назвати надсилою, та певним кроком на шляху до неї — сповна.

«Але ж ти не якийсь там фрік», — простогнала місіс Клейтон.

«А хто ж? — гримнув Кевін з такою люттю, що навіть на нього справила враження. — Я сексуальний інверт!» І на доданок закинув матері: «Краще б ви, мамцю, зробили аборт!» Слова, саме ці слова, його й самого прохромили з голови до п’ят попри всю самозакоханість, що відчувалася в них. Так, вони лунали самозневажливо, але він виграв у тому, що залишився в центрі уваги. Одвічна тінейджерська проблема полягала в тому, що на всі твої проблеми батьки дозволяли собі реагувати досить спокійно. У голові промайнула думка щодо майбутньої кар’єри: його коником було акторство. Він міг би стати зіркою кіно.

Ніби на доказ його природженого таланту, тато схопив матір за плечі, затримавши її саме тоді, коли вона от-от була ладна кинутися до нього і схопити свого недолугого сина в обійми. Татове обличчя не виражало нічого, як ті віконниці на вікнах. Приятелі в школі аж зайдуться від заздрощів. Кевіна вже розбирала нетерплячка повідати їм, до яких невимовних страждань він довів рідну матір. Як тато ледь не розпустив нюні. І це зробив він, Кевін. Він домігся батьківської любові. Він бачив її на власні очі.

Він сам себе тримав у заручниках. І сам же висував вимоги.

Узяти ту ж таки Мінді Тейлор-Джексон, батьки відправили її до певного закладу за містом. То було велика будівля зусібіч оточена високим парканом: щось середнє між інтернатом та профілакторієм, а неподалік того місця є інше, тільки для хлопчиків. Кілька акрів землі, посипаної гравієм, а посеред — височіє шестиповерховий будинок із червоної цегли. Здаля він виглядає наче фабрика, та то тільки здаля. Подейкують, що насправді там робити нічого не треба: тільки тягай собі металеві гирі й час від часу отримуй собі ін’єкції тестостерону. У вільний час резиденти тільки й мають, що в карти грати та в Інтернеті порносайти серфувати. Той заклад був ніби й в’язницею, але з тією різницею, що ніхто тобі в дупу не лізе. До того ж туди то стриптизерок завезуть, то повій доправлять.

Кевін не міг надивуватися на те, як його кампанія висмоктує кров з його батьків. Проте азартна гра — річ двосічна. У ній була пастка й для нього. І він її бачив. «Колотися на правду» було вже запізно. Це означало б утратити довіру до будь-чого, що він іще вигадає. А от бачити, як їх аж трясе від сум’яття — і все через нього! — можна було порівняти хіба що з відвідинами власних похорон: нічого відраднішого Кевін у своєму житті ще не відчував. Його батько просто на очах зачах, перетворившись на згорбленого старця. Бути свідком того, як батьки никнуть та в’януть, і лепечуть наче малі діти через страждання, що він їм завдає, — такий успіх випадає не кожному.

Спостерігаючи за їхньою агонією, Кевін відчув доконечну потребу підкинути їм «кістку». Перевернувшись долілиць, він зарився обличчям у подушку, аби не зайтися від реготу, і вже звідти придушеним голосом вимучив із себе: «От якби знайшлося таке чар-зілля…»

Не те щоб він вирішив змилуватися, зовсім ні, але ж треба було дати їм змогу відчути, що його думка спала на думку саме їм. Так, думка про фабрику з червоної цегли десь у чорта на болоті мала визріти саме в їхніх головах.

Хтозна як той заклад називався офіційно, проте аж ніяк не «Півниковою фермою». Спочатку він і призначався для іншого: хто казав — для лікарні, а хто — для в’язниці. Та тут на сцені з’явилася така постать, як Командор зі своїми теоріями про переорієнтацію. Перше, що він зробив, то й справді була переорієнтація, переорієнтація самої будівлі. Тепер її оточував високий паркан. Колись шестиповерховий будинок із червоної цегли височів над кукурудзяними ланами, а весь простір між червоними мурами і майбутнім парканом займав дбайливо підстрижений зелений газон, але тепер Командор повелів скрізь насипати гравій та запустив бігати кровожерних собацюр на кшталт тих, що слугували в Шталаг 13[247].

Ще на під’їзді до брами на дорозі, втім, як і завжди, юрмився натовп. Протестувальники з «Рок Гадсонс»[248], а то були вони, подавали застережливі знаки, а деякі встеляли своїми тілами дорогу, наче килим: хоч бери та їдь просто по них. Дівчата, чи то були з софтболу, чи просто були вдягнені у такі футболки в обліпку з рожевим трикутником та ще й без бюстгальтера, дарма що надворі вже дихало Різдвом. Над юрбою майоріли різнобарвні надувні кульки, на яких типографською фарбою був виведений знак =. Кожна з дівчаток тримала на шворці в руці цілий букетик таких кульок, а у другій, хоч як дивно, — малюка.

Татові доводилося час від часу тиснути на клаксон, поки машина повзла крізь натовп, та їхати з замкненими дверима, а це, разом із увімкненим нагрівачем, вельми розпалювало атмосферу. Рокгадсонянки, якщо їх так назвати, накинулися на них з усіх боків. Аби привернути Кевінову увагу, вони несамовито махали руками, волаючи, що, мовляв, соромитися йому нема чого. Деякі були вдягнені наче черниці, от тільки з бородами та густо розмальованими очима. З одного погляду на притиснуті до скла обличчя з роззявленими ротами, крізь які можна було зазирнути в горлянку, Кевінові стало якось моторошно. Тому він звернув увагу на діточок. Він їх вивчав, як вивчають себе у дзеркало. І коли якась із рокгадсонянок гаркнула йому трохи не на вухо: «З часом стає все краще!», Кевін ледь утримався, щоб не гавкнути у відповідь: «Зникни!»

На опорних стовпах брами ворухнулися відеокамери, супроводжуючи рух автівки. На даху споруди бовваніла кремезна постать із гвинтівкою на плечі. «Надійна охорона! — мовив на те містер Клейтон. — Важко навіть уявити, щоб тутешні невігласи зважилися на бунт». — Він мотнув головою у напрямку брами і знов квакнув клаксоном.

Навіть зараз Кевіну дуже кортіло розповісти рідним усе: і про Мінді, і про щурів, але багато чого стояло на кону. Поверх паркану, наче струни, був протягнутий у кілька рядків гострий, мов лезо, дріт. За цим парканом виявився ще один, до того ж із написом, що попереджав: «Обережно: висока напруга». За першою брамою їм довелося зачекати: внутрішні ворота розчахнулися лише тоді, коли повільно зачинилися зовнішні. А от за другими воротами на них чатували німецькі вівчарки, що з гавканням і гарчанням узяли машину в облогу. Легко дістаючи до вікон, вони обнюхували скло, аж поки з будинку не вийшов сивочолий дідок. Спираючись на ціпок, він зупинився на верхній сходинці ґанку. Підняв до вуст хромовий свисточок, що теліпався на шнурку на його худорлявій шиї. Дмухнув у нього з такою силою, що на рябому чолі проступили жили. Кевін нічого не почув, а от страшні собацюри кинулися врозсип.

Дідугана, що зустрів їх, звали Командором, але тільки не позаочі. Позаочі його кликали не інакше як містер Арахіс. А називали його так через колір його шкіри: місцями вона злазила клаптями, а тому й виглядала ніби арахісовий стручок. Голена голова теж нагадувала стручок. Щоки, навпаки, були неголені, а от бакенбарди кольором не відрізнялися від шкіри. І навіть білки його очей впору було б назвати жовтками.

Командор знаком показав їм поквапитися. У приміщенні, де можна було почуватися в безпеці, він запросив їх до письмового столу та виклав перед ними стос документів заввишки з тарілку з масничними млинцями. Переглянути кожен з них не було ні часу, ні сили, тому Командор просто тицьнув пальцем, де ставити підписи. На Кевіна війнуло парфумами. Він принюхався і скрізь парфуми відчув ще запах їдальні. Мати рюмсали в носовичок. Тато виписували чек. На прощання місіс Клейтон поцілувала сина у щоку, а містер Клейтон потиснув йому руку.

Інших хлопців, яким відвели місця на тому самому поверсі, що й Кевінові, звали Джаспер[249], Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол. (молодший), Розбишака й Червона Квасоля. Саме такі імена прописано фломастером на іменних картках, що були пришпилені до їхніх сорочок, мовляв: привіт, мене звуть… Кевін, Джаспер, Вумник, Паця Пірат, Томас, Кит мол., Розбишака, Червона Квасоля. Для когось із них таке ім’я було наданим, а для когось — вигаданим.

Їхній поверх, тобто шостий та останній, з висоти торнадо вікнами дивився на навколишні кукурудзяні поля. Якби око сягало трішечки далі за небосхил, можна було б угледіти дівчачий табір, куди, між іншим, доправили Мінді Тейлор-Джексон робити штучно викликані пологи та спокутувати гріхи. З одного вікна можна було побачити в’їзні ворота. Звідси можна було кинути оком на юрбу рокгадсонянок. Здалеку вони виглядали маленькими, а обличчя — змазаними, хоча рожеві трикутники та прапори усіх кольорів веселки були помітними навіть попри відстань. Уздовж паркану туди-сюди нишпорили німецькі вівчарки. Кевін відчув себе загнаним ангелом у домівці Лота зі Старого Заповіту, коли ззовні зібралися содоміти та взяли дім в облогу.

Пообідні першого дня після приїзду хлопцям дали час розібрати валізи. Нові бранці-новобранці. Палата, одна на всіх, була відчинена, як казарма. Кожному виділили персональне ліжко. Біля кожного ліжка стояла благенька металева шафка, як у шкільній роздягальні. Ніхто тут тебе не вітав, ніхто й «привіт» не сказав чи просто спитав: «Як там справи у Пекерів?[250]» Ніхто й знайомитися не поспішав. Супервайзер, чи краще сказати «наглядач» за поверхом, вказав Кевіну на його місце: між ліжком Вумника й Кита мол. Квасолі ж випало ліжко у самісінькому кутку. До «хавчику» ще залишався час.

Коли наглядач вийшов, Розбишака перевальцем підійшов до Квасолиного ліжка, заграбастав усі його речі та жбурнув через усю кімнату до свого ліжка. Таким чином він заявив свої права на Квасолин закуток. Піднявши руки вгору, він поплескав у долоні, вимагаючи уваги: «Так, слухайте, приятелі-збоченці!» На зап’ясті однієї руки з внутрішнього боку всі побачили тату: чи то летючої миші-вампіра, чи то сокири з довгою рукояттю[251].