Розділ «Експедиція»

Зовсім нещодавно гер Ніцше оголосив, що Бог помер. Якщо все станеться так, як замислив Фелікс, то його експедиція доведе протилежне. Його дослідження й документація (не менш важливі, ніж праця містера Дарвіна, чи не так?) засвідчать правильність його теореми.

Не просто лихий переказ зловісних історій — він хотів, аби його книга стала доказом. Незаперечним доказом існування вищих сил. Так само як математики (ці неймовірно розумні люди, які за допомогою шматочка крейди можуть розібрати на складові час і простір) розв’язують загадки життя, наче рівняння, так і Фелікс відчував, що зможе вмістити всі таємниці вічності в одне речення.

Якщо цифри пояснюють закони матеріального світу, то чому слова не зможуть пояснити закони невидимого? Фелікс поставив на карту своє ім’я. Якщо в анналах історії він залишиться ідіотом, то нехай — він просто буде одним із мільярдів. Але в історії трапляються винятки. Хоча майже все своє життя люди приречені проводити серед мерців.

Його експедицію можуть визнати за помилкову, марну — так само як і подорожі багатьох інших мандрівників. Серед них і містер Дарвін. Васко да Гама й Фердинанд Магеллан. Фелікс — чоловік і батько, який вдень працює банківським клерком, але ці обставини не завадять йому вирушити в путь за новими відкриттями.

Як Генрі Стенлі щойно віднайшов зниклого доктора Лівінгстона[190], так само й Фелікс, неодмінно та на власному досвіді, спробує врятувати Бога. Поміж вульгарності й ницості ця експедиція в пошуках Бога приведе Фелікса в найтемніші глибини людського серця.

У зв’язку з цим його щоденник перетворився на енциклопедію помилок і погріхів. Куховарська книга, укладена з рецептів вічного забуття. Абетка всіх можливих негараздів, яку напише Фелікс, путівник, що рятуватиме людей.

Там, де бракувало реальних жахів пережитих страждань, його власна уява домальовувала неймовірні деталі, і те, що раніше викликало обурення, тепер спричиняло справжню відразу. Не було такого дна, на яке б він не спускався. І не було такого страховиння, від якого б Фелікс відвернув очі. Кажучи направду, книга вже була готова. А цієї ночі він просто забавлявся, святкував перемогу. За кілька тижнів усі ці створіння, що його оточували, ці яриги й зачумлені друзяки, виродки, в яких бракувало кінцівок або ж малося декілька зайвих: плавці чи перетинки між пальців… тепер кожна освічена людина потойбіч барикад думатиме про них, промовлятиме їхні таємні імена: Вальтрод Очі-Мигдалини, Гольґер-Алігатор, Щербиноголова Бертіна.

Фелікс прагнув почути історії, які розповідають тільки пошепки, після опівночі, заливаючись сльозами. Йому конче було треба побачити щось за завісою реального, видимого світу. З цією метою він пригощав незнайомців елем, аби спромогтися висотати з них божевілля. Безвідмовний прийом у таких справах. Бо не можуть люди пізнати душу одне одного, якщо вони при здоровому глузді. Загальновживані слова радше заважають, аніж допомагають. Жодні жести не зарадять. Лише після того, як відмовляється працювати розум, виникає справжнє спілкування.

Ця книга стане його помстою, бо десь серед цих знедолених, поміж Манфредом-Уриналом, Прокаженою Марі Фрітц і Гермафродитом-Альбіносом Бруно, десь серед цієї братії був його батько, досі ним не пізнаний. Цей чоловік покинув лоно своєї родини заради плотського світу, і на знак відплати Фелікс М. проллє нищівне світло на все, що тут коїться. Коли Феліксові було не більше років, ніж зараз його синові, він був змушений стати сам собі за провідника в житті, та ще й єдиним слухачем безкінечних страждань і мук своєї матері. Цей довідник стане запорукою його успіху, а якщо пощастить, то остаточно зруйнує його батька.

Саме такі думки шугали в його голові, коли в загидженому шинку пролунав чийсь голос. Усі плотолюбні обличчя, усі роззявлені беззубі роти та гнійні очі, усі вони відірвалися від своїх справ, а тоді голос знову гукнув. Чоловічий дзвінкий голос, який було чутно попри гомін у шинку, спитав:

— Нумо, хто поставе перед мене склянку?

Хтось глузливо розсміявся.

— Просю випить, — не вгавав голос, — насипте випить, а взаміну я пред’явлю тому пану найжаскішу почвару в світі.

Спалахнув Феліксів інтерес. Ці нетрі, ці болота й вигрібні ями гріхопадіння й досі могли ховати в собі страхи, які він оминув. То було б чудове доповнення до його листа зовнішньому світу. Попри те що Фелікс не мав змоги роздивитися нового відвідувача, він гукнув у відповідь:

— Що за почвара?

Натовп замовк, притихнувши від цікавості, оскільки навіть скалічені й божевільні виявляють цікавість до справжніх монстрів, а Фелікс засунув руку в кишеню плаща й відрахував гроші на порцію розливного питва. Голос озвався, послуговуючись тим самим спотвореним діалектом:

— Почварка ся малесе, та, про мене, таке дитинча ще не ставало перед ваші очі.

З цими словами мовець зробив крок уперед і показався серед скупчення ницих, гріховних недо-дегенератів, що хиталися з боку в бік і стікали слиною.

Фелікс вирішив, що зустрів пройдисвіта найвищого ґатунку. До нього підійшов чоловік, який, на перший погляд, не виявляв жодних прикрих наслідків впливу розпусного оточення. Кінцівки рухалися справно. За віком і статурою він був подібним до Фелікса, і той збагнув, що перед ним постав хижак, який дурить слабкодухих і живиться за рахунок їх мізерних ресурсів. У його очах грали оранжеві бісики. Вирушити в порожню ніч із цим здорованем було б достоту нерозумно. Така екскурсія скінчиться лише тим, що Фелікса пограбують, одурманять, а потім його мертве тіло продадуть якомусь викладачу анатомії, що працює в місцевому хірургічному коледжі. Завтра на світанку його нутрощі буде викладено на мармурову лаву в науку когорті невиспаних медиків-першокурсників.

І все одно, все одно Фелікс запросив чоловіка приєднатися до нього та махнув шинкарю, щоб той обслужив клієнтів. Коли незнайомець присів на стілець впритул до Фелікса, той збагнув, що чоловік дійсно складений пропорційно. Попри неохайність його вбрання виказувало блудного джентльмена. Цей чоловік зі скуйовдженим волоссям, що спадало на плечі, скидався на пустельника-провидця зі Старого Заповіту. Фелікс уже наготувався зазнати розчарування, бо ж убачав у собі знавця гротеску, тож обіцянки незнайомця, скоріш за все, виявляться перебільшенням. У найкращому разі його винагородою стане щось подібне до Фіджийської русалки Барнума[191] — опудало, верхня частина якого належить одній бідолашній жертві, до неї прилагоджено задні кінцівки іншої, за руки йому правлять кігті ему, а лисячі вуха пришито до муміфікованої голови шимпанзе.