Розділ «Апорт!»

М’ячик занурюється слідом, але виринає на поверхню й там і залишається — між мною та небом. Дожидає. Важка банка з золотими монетами надійно тримає мене біля каміння на дні річки, і я, набравши повні легені повітря, кочу її дном, просуваючись проти течії. Хвилі відносять м’ячик у протилежний бік, а золото тягне вниз, перекриваючи шлях до сонця й кисню. Я пробираюся на мілину, і, коли мені вже нема чим дихати, а м’ячика ніде не видно, я зринаю на поверхню, аби вдихнути. Один глибокий вдих — і знову пірнаю. М’ячик пливе, гойдається на хвилях десь за півмилі від мене вниз за течією, але точну відстань важко визначити, бо чорну масну кулю майже не видно в темній воді, але м’яч бере мій слід по крові, що тече з розбитого носа, він вистежує мене серед водяного потоку.

Коли повітря знову закінчується, я виринаю на поверхню й гребу до берега, тягнучи за собою золото й намагаючись здіймати якомога менше плескоту. Я шморгаю, втягую кров розбитим носом. Тоді кидаю погляд назад, озираюся через плече й бачу, що м’ячик уже пливе проти течії, неквапливо, наше домашня крячка. Пливе за мною. Черговий раз нехтує ньютонівськими законами.

Обхопивши обома руками банку, повну золота, я видираюся на берег річки. У капцях чвакає вода, а я зриваюся з місця й припускаю в ліс.

Я біжу й на кожному кроці ковзаю капцями по грязюці. Я гойдаюся з боку в бік під вагою банки, мало не падаю, кручуся дзиґою на різких поворотах. Мені болить у грудях, ребра наче впинаються в легені. Щоразу опускаючи ногу, я відчуваю, що от-от беркицьнусь долілиць, і я так міцно стискаю ту банку, що як упаду, то скло розіб’ється й уламки проштрикнуть мені очі й серце. Якщо я послизнусь, то спливу кров’ю на смерть, лежачи тут крижем у калюжі з грязюки, золота й битого скла. А позаду мене вже мчить тенісний м’ячик, обламує гілки й сучки, заходиться тим самим свистом — вжик-брязк, — з яким куля пролітає повз твою голову в джунглях В’єтнаму, як це показують у телепередачах про війну.

Ще один добрячий стрибок — і м’ячик наздожене мене, тож я пригинаюся до землі. Переді мною зогнилий стовбур від канадської тополі, яка зламалася й упала на землю, тож я пхаю важку банку подалі під трухляве коріння, у багнисту западину під перехилений набік пінь дерева. Золото, моє золото, тепер у надійному місці. М’ячик, мабуть, нічого не помічає, бо продовжує летіти за мною, а я щодуху тікаю, стрибаю й прориваюся крізь зарості ожини й молоді деревця, розбризкую каламутну воду, вступаючи в калюжі, поки не вибігаю на гравій Тернер-роуд. У тенісні капці набиваються камінці. З кожним довгим стрибком я струшую з себе воду — воду з розприскувачів на цвинтарі, до якої домішалася собача сеча, а до неї — річка Скіннер-крік, а до неї — піт. Джинси натирають мені ноги, тканина загрубіла від налиплого пилу. Я вже так захекався, що готовий виблювати свої легені просто через рот, вивернути їх назовні, виригати нутрощі, напинаючи з них рожеві бульки, наче з жувальної гумки.

На півдорозі між одним стрибком і наступним, тієї самої миті, коли мої ноги випростовуються в повітрі — одна попереду, друга позаду, — щось ударяється мені в спину. Я хитаюся, але відновлюю рівновагу, коли мене знову щось б’є, потрапляючи просто в хребет між лопатками. Потім — третій кидок, такий самий потужний, удар, від якого вигинається спина. Далі стусан припадає на потилицю, сильний, наче фал-бол або швидка подача в софтболі[185]. Щось летить на мене зі швидкістю м’яча, що його майстерно вдарили бейсбольною битою фірми «Луїсвілл слаґер», воно влучає точно в ціль, б’є мене ще раз. Я чую сморід моторної оливи. Перед очима шугають зірки й пропливають комети, але я досі на ногах і мчу далі на максимальній швидкості.

Я насилу дихаю, мене сліпить піт, ноги заплітаються, і мене знову щось б’є, цього разу в самісіньку маківку, я падаю долі й зорюю гравій голою шкірою на власних ліктях. Коліна й обличчя потопають у грязюці, на зубах скреготить пил, що потрапив мені до рота. Я міцно заплющую очі. Оте невідоме щось гамселить мене по ребрах, лупить по нирках, поки я корчусь на землі. Воно б’є щосили, наче хоче переламати мені руки. Воно б’є далі, наче проводить масовану атаку, гепає по животу, гамселить по вухах, а я намагаюся скрутитися в клубок, аби захистити від ударів свої яйця.

Я вже ладен показати м’ячику дорогу до того місця, де заховав золото, але марно — він забиває мене майже до нестями, мало не відправляє в нокаут. Він переміг. Аж раптом я оговтуюсь від витяжного гудка. Другий гудок повертає мене до життя, він такий голосний, що відлунює аж десь за обрієм, і всі канадські тополі в цій низині, вся ця висока трава навколо мене сповнюються голосистим гудком автомобіля Генка. Колеса з білими обідками буксують і зупиняються. Звучить голос Дженні:

— Не дратуй його, — каже вона, — просто сідай у машину.

Я розплющую очі, розриваю повіки, які злиплись від крові й пилу, та бачу, що м’ячик нерухомо лежить поруч, на дорозі. Генк зупинився на узбіччі, але двигун і досі працює холостим ходом. Мотор гарчить під капотом автомобіля, перестукують штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки.

Я підвожу очі на Дженні й спльовую кров. З рота тягнеться цівочка рожевої слини, вона тече по підборіддю, я намацую язиком надщерблені зуби. Одне око набрякло й ледве розплющується.

— Дженні, — гукаю я, — ти вийдеш за мене?

Отак я кажу. Поруч лежить брудний тенісний м’ячик і дожидає. Собака Дженні хекає на задньому сидінні Генкової автівки. Скляна банка, повна золотих монет, лежить у схованці, і тільки я знаю до неї дорогу.

Мої вуха горять і стугонять від болю. Розбиті губи кровоточать.

— Якщо я здобуду перемогу над Генком Річардсоном хоча б в одній тенісній партії, — питаю я, — ти вийдеш за мене заміж?

Я спльовую кров і продовжую.

— Якщо я програю, то куплю тобі машину. Присягаюся, — обіцяю я. — Новеньку автівку з електроприводом, гідропідсилювачем керма, стереосистемою та іншими прибабахами…

Тенісний м’ячик нерухомо лежить у гравії та слухає. Сидячи за кермом, Генк хитає головою з боку в бік, а тоді каже:

— Згода, чорт забирай. Візьмеш її заміж.

Дженні сидить поруч, на передньому сидінні, її обличчя обрамляє віконна рама.