Розділ «Апорт!»

Клятий пес.

Коли я обертаюся, щоби кинути м’ячик Дженні, трав’янистий схил позаду мене виявляється порожнім. За ним — парковка, також порожня. Ані Генка з Дженні. Ані автомобіля. Усе, що залишилося, це калюжа чорної оливи, яка витекла з піддону Генкового двигуна, та дві вервечки мокрих слідів, які виходять із кладовища й зупиняються в тому місці, де була припаркована машина.

Я щосили замахуюсь, напружую кволі м’язи по всій довжині руки й жбурляю м’ячик до підніжжя схилу, аж до того місця, де плюнув Генк. Я даю собаці команду «Апорт!», але він тільки дивиться на мене. Я вирушаю вниз схилом і так само тягну одну ногу по землі, поки знову не вступаю в щось тепле. Цього разу — собачі сцяки. Трава під ногами — груба й суха на дотик. Мертва. А коли я підвожу погляд, бачу поруч із собою м’ячик, наче він прикотився сюди вгору схилом. Кладовище безлюдне, скільки оком докинеш, окрім тисяч і тисяч імен, викарбуваних у камінні.

Я знову кидаю м’ячик, жбурляю його вниз схилом і кажу собаці:

— Апорт!

Собака стоїть і дивиться на мене, але натомість до нас наближається м’ячик. Повертається. Котиться схилом. Угору.

Ступня горить, подряпини й пухирі на голій шкірі пече від собачих сцяк. Пальці на іншій нозі злиплись від сірого, пінистого плювка Генка. Мої черевики — вони на задньому сидінні машини. Бозна де. Мене покинули няньчитися з цим тупим собацюрою, а Дженні втекла.

Я йду назад повз могил і тягну ногу по траві, намагаючись витерти з неї бруд. Роблячи наступний крок, я волочу іншу ногу. Я тягну обидві ноги й залишаю на моріжку сліди у вигляді двох вичовганих борозен — усю дорогу до спорожнілої парковки.

Щодо тенісного м’ячика, то собака відмовляється до нього підходити. Я стою на парковці, біля калюжі чорного мастила, що витекло з двигуна, і знову закидаю м’ячик, щосили швиргаючи його геть. М’ячик підкочується назад, описує навколо мене кілька кіл по гарячому сірому бетону, а я кручуся на місці, бо мені несила відірвати від нього очі. Жовтий м’ячик кружляє навколо, і мені паморочиться, баламутиться в голові. М’ячик знову зупиняється біля моїх ніг, а я знову кидаю його геть. М’ячик повертається до мене й цього разу котиться по кривій, порушуючи закон тяжіння. Ця кулька вимащується в націдженому мастилі Генка, чорна рідота просякає ворсу. Тенісний м’ячик, поцяткований чорними плямами, зупиняється біля моїх ніг на відстані одного кроку. Далі він починає стрибати, кривуляти й повторювати власні рухи, залишаючи по собі чорні сліди на сірій бетонованій парковці, а тоді зупиняється. Чорний тенісний м’ячик, круглий, наче крапка в кінці речення. Або та, що ставиться в знаку оклику.

Тупий чорний лабрадор отряхує мокру шерсть. Він стоїть поруч і обприскує мене своїм собачим одеколоном. Смердить мокрою псятиною, джинси й футболка геть заляпані брудом.

Масні чорні сліди від м’ячика схожі на літери. Ці похилені літери на бетонованій парковці складаються в слова, які утворюють речення: «Прошу, поможи!»

М’ячик повертається до калюжі моторної оливи, мастить ворсу в чорне, а тоді знову котиться й пише широкими кривуватими літерами: «Врятуй її».

Я підхожу забрати м’ячик, але, щойно я нахиляюся, аби його схопити, він відскакує на кілька кроків далі. Я роблю крок до нього, і м’ячик знову відскакує й прямує до краю парковки. Я йду за ним, а він стрибає, важко падаючи на землю, наче прилипаючи до дороги, і виводить мене за межі кладовища. Гарячий чорний асфальт боляче обпікає мої голі ступні, але я рухаюсь за м’ячиком, перестрибуючи з однієї ноги на іншу. Попереду гацає м’ячик, залишаючи на дорозі чорні цятки, такі схожі на сліди Дженні й Генка, що вели в нікуди. Чорний лабрадор іде слідом. Повз нас, не зупиняючись, проїжджає патрульна машина шерифа. М’ячик завмирає біля стоп-знаку, там, де цвинтарна дорога перетинає окружну, і чекає, поки я його наздожену. З кожним стрибком м’ячик залишає на асфальті дедалі менше оливи. Щодо мене, то я сам себе не пам’ятаю, так мене заворожує це неймовірне видовище. Тоді м’ячик припиняє стрибати, непорушно лежить на місці. З нами рівняється машина, підповзає ближче на малій швидкості. Гуде клаксон, я повертаю голову й бачу за кермом Генка з Дженні, яка також сидить попереду, біля нього. Дженні опускає бокове вікно, визирає з нього, і її довге волосся спадає зовні на автомобільні дверцята.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти що, під кайфом? — питає вона.

Дженні тягне руку до заднього сидіння, а тоді висовується з вікна, тримаючи мої черевики.

— Господи Боже, ти тільки поглянь на свої ноги… — каже вона.

З кожним кроком мої зранені ступні залишають на землі трохи більше червоної крові — пурпурові сліди, штамповані на асфальті, які позначають весь мій шлях від парковки, що біля кладовища. Я зупиняюся, стою в калюжі свого власного червоного соку, не відчуваючи, що узбіччя під ногами всіяне гострим гравієм і битим склом.

Тенісний м’ячик чекає на мене на відстані одного стрибка.

Не встаючи з-за керма, Генк вивертає назад руку, тягнеться через заднє сидіння й піддіває двома пальцями кнопку на дверях. Він висуває ту кнопку, тоді тягнеться вниз і смикає за ручку, аби відчинити дверцята.

— Залізай у машину. Залізай у довбану машину, негайно.