Розділ «Фенікс»

Агент з нерухомості сказав, що в їхній вітальні погано пахне. Це не додало їм щастя. Агент сказав, що вони просять щонайменше на двісті тисяч більше, ніж можна отримати за умов такого ринку. Гормони Рейчел теж давалися взнаки.

Тед і Рейчел сварилися. Вони гризлися від Дня подяки й до самого Різдва майже щодня. За цей час рівень корму в торбі тільки зростав, аж поки той не почав висипатися на підлогу кухні. Кішку так рознесло, що вона ледве могла перетягти себе через килим вітальні. От тоді їхній переоцінений будинок і загорівся.

У середу ввечері Рейчел, як завжди, телефонує з Орландо. Вона наполовину сподівається, що Ейпріл не заговорить. Це могло б довести, що дитина успадкувала частку власного завзяття Рейчел. Щоб перевірити це, Рейчел питає:

— Ти любиш матусю? — Вона молиться про себе, щоб дівчинка не спокусилася на таку очевидну приманку.

Світ — жахливе місце. Рейчел менш за все хотіла виростити дитину, якій легше наставити синців, ніж стиглому банану.

Щоб упевнитися, Рейчел каже:

— Хочеш, матуся заспіває тобі колискову? — І вона починає наспівувати пісеньку, що напевне похитне затятість її доньки.

З сусіднього номера їй підспівують стогони й хрипи, ці беззмістовні звуки, які слабкі люди видають проти своєї волі. Рейчел наміряється проспівати всі колискову до кінця, але втрачає самовладання, коли чує Тедів сміх. Його чутно надто ясно. Вона здогадується, що Ейпріл поклала слухавку і пішла собі. Значить, Рейчел співала для порожньої кухні. Вона попереджає:

— Якщо ти не скажеш «на добраніч», матуся плакатиме.

Якщо ніхто її не слухає, то не важливо, що вона каже. Вона прикидається, ніби плаче. Її удавані шморгання переростають у голосіння. Це легше, ніж їй здавалося, і, коли Рейчел розуміє, що не може зупинитися, вона кладе слухавку.

Рейчел не вигадала загрози токсоплазмозу; вона з’ясувала все в Інтернеті й дібрала нездоланні аргументи. Це була ніяка не маячня. Нейробіологи пов’язували T. gondii з самогубствами й розвитком шизофренії. І все це через контакт з котячими буруб’яхами. Деякі дослідження навіть вказували на те, що паразитичні токсоплазми в мозку хімічно примушували людей заводити більше котів. Тими навіженими бабцями, що тримають по сто котів, насправді керувала зараза, спричинена одноклітинними нападниками.

Але дурного просвітити важко, бо він не розуміє, що дурний. Те саме й з навіженими. І коли мова заходила про кішку, Тед був і одним, і другим.

Як Рейчел пояснила поліції, в останній вечір у їхньому будинку вони пішли на різдвяну вечірку до сусідів. Після неї вони обидва повернулися додому. Вони пили еґноґ, і, поки вони чалапали через сніг, вона пояснювала Тедові, що йому варто намагатися б не бути такою м’якушкою. Вона говорила обережно, щоб слова дійшли до нього. Сліди, що вона залишила на снігу, показували, як широко їй доводилося ступати, щоб упоратися зі своєю новою вагою.

Рейчел і досі працювала корпоративним консультантом першого рівня, але коли настав другий триместр, сама лиш вагітність стала здаватися повноцінною роботою. Її тривожило, що з появою дитини ситуація може стати не набагато кращою. Можливо, любов чоловіка можна розділити на двох, але ніяк не на трьох.

Як Рейчел сказала поліції, вона увійшла до темного будинку першою. Вона навіть не скинула кожушка. Вона сказала:

— Та тут же задубіти можна.

Різдвяна ялинка заступала вікно вітальні, не пропускаючи світло з вулиці. Насправді спочатку всі думали, що в усьому винна саме ялинка. Ароматичні свічки, зіпсуті гірлянди й перевантажені розетки були звичайними підозрюваними в таких справах. Тед ганив свого самохідного робота-пилосмока. Він був готовий закластися, що той перегрівся. Десь замкнуло, всередині робота спалахнула займиста шерсть, і він поїхав розносити вогонь кімнатою.

У четвер увечері Рейчел відчуває на собі старий як світ парадокс: що більше вона намагається прискорити запровадження всіх процесів, то на довше він розтягується. Вона телефонує сама собі й залишає голосові повідомлення: «Нагадування: визначитися з термінологією для презентації».

Вона бере телефон зі столика при ліжку і починає передивлятися на ньому фотографії. У неї тільки один знімок Ейпріл. Їй чомусь здається неправильним фотографувати сліпу. Ти наче крадеш у неї щось цінне, але таке, про що вона сама гадки не має. З тієї ж причини, вона щодня жорстко редагує усі свої слова, щоб часом не сказати «Як гарно сьогодні заходить сонце» чи «Дивись на мене, дорогенька». Сказати коло Ейпріл «Яка гарна квітка!» — все одно, що глузувати.

Вони з Тедом познайомилися на сліпому побаченні — ще один вислів, якого Рейчел з усіх сил уникає.