Розділ «Сповідь Жана Шарвена[42]»

— Мені це відомо. Ви знаєте його краще, аніж хтось інший в цілому світі. Ось чому це питання я ставлю саме вам.

— Це не чесно, пане директоре. Ви просите мене зрадити свого друга. Я не можу і я не відповідатиму на ваше запитання.

Директор хитрувато посміхнувся. Він вважав себе набагато розумнішим, ніж був насправді.

— Ваша відповідь робить вам честь, але я зрозумів усе, що хотів знати.

— Потім він приязно посміхнувся. Мабуть, я був блідим, навіть наважусь сказати, трішки тремтів.

— Зберіться, любий мій, ви пригнічені, і я можу це зрозуміти. Іноді в житті трапляється таке: та опиняєшся віч-на-віч із ситуацією, де, з одного боку — чесність, а з іншого — відданість. Звичайно, сумніватися непотрібно, але вибір гіркий. Я не забуду вашу поведінку в цій ситуації і від імені пана Ангеля вдячний вам.

Я пішов. Наступного ранку Рірі отримав листа, в якому повідомлялось, що в його послугах немає потреби, а через місяць він вирушив далеко на Схід.

Шість місяців потому Жан Шарвен і Марі-Луїза одружилися. З одруженням поквапились через поганий стан здоров'я пані Моріс. Усвідомлюючи, що довго не проживе, вона палко бажала влаштувати долю доньки до того, як вона помре. Жан про все повідомив Рірі, а той відповів теплими привітаннями. Він запевняв, що тому не слід картати себе докорами сумління: коли він залишав Францію, то усвідомлював, що ніколи не зможе одружитися з Марі-Луїзою, і радий, що Жан одружився з нею. Втіху він знаходить собі і в Пномпені. Лист його був дуже бадьорим. З самого початку Жан запевняв себе, що темпераментний Рірі незабаром забуде Марі-Луїзу, та й з його листа було зрозуміло, що так воно й є. Отже, Жан не завдав йому смертельної рани. Так він виправдовував себе. Бо якби він втратив Марі-Луїзу, він би помер; для нього це було питання життя і смерті.

Протягом року Жан та Марі-Луїза почувалися надто щасливими. Пані Моріс померла, і Марі-Луїза успадкувала декілька сотень тисяч франків; але в зв'язку з депресією та нестабільністю курсу валюти вони вирішили не квапитися з народженням дитини, доки не покращиться економічна ситуація в країні. Марі-Луїза виявилася хорошою й ощадливою господинею, люблячою, привабливою і лагідною дружиною. І до того ж вона була спокійною, ще до одруження ця риса була до вподоби Жану, але з плином часу в нього закралася думка, що її спокій — це наслідок певного браку пристрасті до нього. Ніякої глибини той спокій не таїв. Жан завжди думав, що вона схожа на маленьку мишку; в її потайній стриманості було щось мишаче; вона була напрочуд серйозна в повсякденних справах і здатна увесь свій час приділяти незначним речам. В неї було своє власне крихітне коло інтересів, і вони не залишали в її гарненькій, ретельно причесаній голівці місця для чогось іншого. Іноді вона починала читати роман, але рідко дочитувала його до кінця. Жан був змушений визнати подумки, що вона-таки досить обмежена. В нього промайнула тривожна думка, що, можливо, не варто було заради неї чинити підлоту. Це почало мучити його. Він сумував за Рірі. Намагався переконати себе, що зроблено — то зроблено, і що то не він насправді вчинив так; але повністю притишити докори свого сумління так і не зміг. Тепер він жалкував, що не відповів неупереджено, коли директор фірми запитував його про Рірі.

Але потім сталося лихо. Рірі захворів на черевний тиф і помер. Для Жана це було жахливим ударом. Це було ударом і для Марі-Луїзи також; вона висловила співчуття батькам Рірі, але це не вплинуло ані на її апетит, ані на її здоровий сон. Жан був обурений її байдужістю.

— Бідолаха Рірі, він завжди був такий веселий, — говорила вона. — Напевно, він не хотів помирати. Але чому він туди поїхав? Я попереджала його, що клімат там поганий: це стало причиною смерті мого батька. Я знала, що я говорила.

Жан відчував, що це він убив його. Якби він розповів директору все те хороше, що знав про Рірі, знав так, як ніхто інший в цілому світі, Рірі отримав би посаду і зараз був би живий і здоровий.

— Я ніколи не пробачу собі, — подумав Жан. — Я ніколи більше не буду щасливим. Яким же я був дурнем і яким негідником!

Жан оплакував Рірі. Марі-Луїза намагалася його втішити. Вона була лагідним, маленьким створінням, і вона кохала Жана.

— Ти не повинен брати це надто близько до серця. Зрештою, ви не побачилися б раніше, ніж через п'ять років, а він за цей час так змінився б, що між вами більше не було б нічого спільного. Він став би чужим для тебе. Я знаю, що подібне трапляється досить часто. Ти б зрадів зустрічі з ним, а через півгодини зрозумів, що вам немає чого сказати один одному.

— Можливо, ти маєш рацію, — зітхнув Жан.

— Він був таким вітрогоном, для якого ніщо не мало великого значення. В нього не було твоєї твердості характеру і твого інтелекту.

Він знав, про що вона думає. В якому становищі вона була б зараз, якби поїхала за Рірі в Індокитай і залишилась у віці двадцяти одного року вдовою без засобів на існування, окрім власних двохсот тисяч франків? Їй пощастило уникнути цієї долі, і вона тішилася, що виявила здоровий глузд. Жан був чоловіком, яким вона могла пишатися. Він добре заробляв.

Жан картав себе. Те, як він страждав раніше, було ніщо порівняно з тим, що він відчував зараз. Мука, якої завдавала згадка про його зраду, була страшніша, ніж будь-який фізичний біль, який ятрив би його тіло. Вона охоплювала його зненацька під час роботи і скручувала його серце шаленим болем. Він відчував таке фізичне страждання, що благав спокою і лише зусиллями усієї своєї волі стримував себе, аби не зізнатися в усьому Марі-Луїзі. Але він знав, як вона відреагує; вона не буде приголомшена, а подумає, що це був досить вдалий обман, і навіть буде трішки втішена, що заради неї він повівся так негідно. Вона не могла йому допомогти. Він почав відчувати до неї відразу. Це ж через неї він зробив такий ганебний вчинок, а що вона таке? Проста, звичайна, досить розважлива жіночка.

— Яким же дурнем я був, — повторював він подумки.