Розділ «Сповідь Жана Шарвена[42]»

— Він убив дружину. Проте йому дали лише шість років. Розумний і хороший працівник, він не зламається. Він походить з досить пристойної сім'ї і має гарну освіту.

Я більше не думав про Жана Шарвена, але наступного дня випадково зустрів його на дорозі. Він ішов мені назустріч. Він ніс чорний портфель, і якби не рожево-білі смуги його уніформи і не потворний солом'яний капелюх, що прикривав його гарну шевелюру, його можна було б прийняти за молодого адвоката, що прямував до суду. Він йшов неквапливою ходою і мав, на мій погляд, вишукані манери. Він упізнав мене і, знявши капелюха, привітався. Я зупинився, і для того, щоб аби що-небудь сказати, запитав його, куди він прямує. Він сказав, що несе якісь папери з офісу губернатора до банку. Вираз його обличчя був щирим, а очі, його, справді, прекрасні очі, випромінювали добро. Я припустив, що сила його юності була такою, що зробила його життя, незважаючи на обставини та оточення, більш ніж терпимим, і навіть приємним. Ви сказали б, що перед вами молодий безтурботний чоловік.

— Я чув, що завтра ви від'їжджаєте до Сен-Жана, — сказав він.

— Так. Виявляється я маю вирушити на світанку.

Сен-Жан — табір за сімнадцять кілометрів від Сен-Лорана, де утримують рецидивістів, висланих після численних термінів ув'язнення. Це дрібні злодії, фальшивомонетники, шахраї і їм подібні. В'язні Сен-Лорана, засуджені за більш серйозні злочини, ставляться до них із презирством.

— Вам буде цікаво, — сказав Жан Шарвен із щирою та привітною посмішкою. — Але пильнуйте свій гаманець, тільки-но впіймаєте гаву — і сорочки на плечах не лишиться. Зграя негідників.

Того дня, чекаючи, поки стане не так спекотно, я сидів на терасі й читав: я прикрив жалюзі, і на терасі стало доволі прохолодно. Мій старенький слуга піднявся босоніж сходами, і ламаною французькою повідомив, що мене хоче бачити чоловік від коменданта.

— Нехай підніметься, — сказав я.

Наступної миті чоловік з'явився — це був Жан Шарвен. Він повідомив, що комендант послав його передати мені інформацію щодо моєї завтрашньої короткої подорожі до Сен-Жана. Коли він виконав доручення коменданта, я запросив його присісти й викурити зі мною сигарету. Він подивився на свій дешевенький наручний годинник.

— Із задоволенням. В мене ще є кілька вільних хвилин.

Він сів і запалив запропоновану сигарету. Його ласкаві очі посміхнулися.

— Ви знаєте, мені вперше після вироку запропонували присісти, — він зробив глибоку затяжку. — Єгипетські. Три роки я не курив єгипетських сигарет.

В'язні самі виготовляють сигарети з грубого міцного тютюну, що продається в квадратних голубих пачках. А оскільки платити їм за послуги не дозволяється, а тютюн давати можна, я закупив чимало таких пачок.

— Подобається аромат?

— До всього звикаєш, і, правду кажучи, смак мій настільки зіпсований, що я втішаюся тим, що маю тут.

— Я дам вам пару пачок.

Я пішов до кімнати і приніс їх. Повернувшись, я побачив, що він дивиться на якісь книги на столі.

— Ви полюбляєте читати? — запитав я.

— Дуже. Від чого я найбільше потерпаю зараз, так це від браку книг. А ті, що трапляються, змушений перечитувати знову і знову.

Такому палкому читачеві, як я сам, жоден утиск не здається таким нестерпним, як брак книг.