Розділ «Сповідь Жана Шарвена[42]»

— У мене у валізі є кілька книг на французькій мові. Я пошукаю їх, і якщо ви знову навідаєтесь і вони вас зацікавлять, віддам вам.

Моя пропозиція була не лише через доброзичливість; мені просто хотілося скористатися ще однією нагодою поспілкуватися з ним.

— Я повинен буду показати їх коменданту. Він, бувало, дозволяв лише ті, які, безперечно, не завдали б шкоди моїй моральності. Але він людина добра, і я не думаю, що він чинитиме якісь перепони.

В посмішці, з якою це було сказано, був натяк на хитрість, і я припустив, що він давно оцінив доброзичливого та добросовісного керівника табору і досить добре знає, з якого боку до нього підступитися. Було б несправедливо звинувачувати його, якби він скористався тактовністю, чи навіть хитрістю, аби зробити свою долю в таборі принаймні стерпною.

— Комендант про вас дуже хорошої думки.

— Він добра людина. Я йому надзвичайно вдячний, він так багато для мене зробив. За професією я бухгалтер, і він призначив мене в розрахунковий відділ. Я люблю цифри, працювати з ними — для мене надзвичайне задоволення, для мене вони живі істоти, і зараз, коли я займаюся своєю справою, я знову відчуваю себе людиною.

— І власній камері радієте?

— Тепер усе по-іншому. А було жахливо: у натовпі з п'ятдесятьох чоловік, покидьками суспільства, і ніколи не залишатися на самоті. Це було нестерпно. Вдома, у Гаврі[55], де я проживав, у мене було скромне, проте власне помешкання, і у нас була служниця, яка приходила щоранку. Ми жили пристойно. Тому мені було в десятки разів важче, ніж решті, більшості з них, які ніколи нічого не знали, окрім злиденності, непристойності та безладдя.

Я запитав у нього про камеру з надією дізнатися більше про життя в них, про людей, яких замикають з п'яти вечора до п'яти ранку. Протягом цих дванадцяти годин вони самі собі господарі. Вони розповідали мені, що тюремний наглядач може увійти, але з ризиком для свого життя. Після восьми в них немає світла, але з бляшанки з-під сардин, олії й ганчірки вони виготовляють лампи, світла яких достатньо, аби грати в карти. Вони шаленіють від азартних ігор, вони не просто грають, вони грають на гроші, які таємно ховають на тілі; вони — безпринципні та жорстокі люди, тому цілком природно, що досить часто серед них виникають запеклі сварки. Справи вирішують ножами. Вранці, коли камери відчиняють, часто знаходять мертві тіла, але ніякі погрози, ніякі обіцянки не примусять нікого видати убивцю. Чимало почутого від Жана Шарвена я не в змозі передати. Він розповів мені про одного юнака, з яким потоваришував на етапі з Франції. То був гарний хлопець. Якось він прийшов до коменданта і запитав, чи не можна йому дати окрему камеру. Комендант поцікавився: «Навіщо». Той пояснив. Комендант переглянув список і відповів, що на цей момент всі зайняті, але тільки-но з'явиться вільна камера, його одразу переведуть. Наступного ранку, коли відчинили камеру, його знайшли мертвим у гамаку з розпоротим до грудини животом.

—  Вони дикі і жорстокі люди, і якщо будь-хто з них не жорстокий до прибуття сюди, лише диво може врятувати його від перевтілення в таку ж тварину, як і решта.

Жан Шарвен поглянув на годинник і підвівся. Він відійшов, а потім озирнувся і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, дивлячись мені у вічі.

—  А зараз я мушу йти. Якщо комендант дозволить, я прийду й заберу книги, які ви мені так люб'язно запропонували.

У Гвіані не тиснуть руки засудженим, і тактовна людина, покидаючи вас, поводиться так, щоб ви не простягали їй руку або не відмовлялись, якщо вона інстинктивно подасть свою. Лише небеса знають, що для мене нічого не означало потиснути руку Жалу Шарвену, і це завдало мені болю, коли я помітив, як обережно він звільнив мене від цієї неприємної ситуації.

Я зустрівся з ним ще двічі протягом свого перебування в Сен-Лорані. Він розповів мені свою історію, а я переповім її вам, але своїми словами, а не словами Жана Шарвена, бо розповідав він все не за один раз, до того ж я змушений доповнити зі своєї уяви  все те, про що вій змовчав. Але не думаю, що його розповідь збила мене з пантелику. Здавалося, що він грав зі мною, називаючи по три літери зі слів з п'яти літер, проте я певен, що я правильно вгадав більшість з цих слів.

Жан Шарвен народився і виріс у Гаврі, великому морському порту. Його батько обіймав високу посаду в Митному управлінні. Здобувши освіту, Жан відслужив в армії і почав шукати роботу. Як і безліч інших молодих французів, він був готовий принести в жертву небезпечну гонитву за багатством заради респектабельності. Природний дар до математики допоміг йому отримати посаду у відділі бухгалтерії великої фірми з експорту. Його майбутнє було забезпечене. Він міг очікувати на пристойну заробітну плату, яка надавала б можливість жити в скромному комфорті свого класу. Він був працьовитий і добре вихований. Як і більшість молодих французів його віку, захоплювався спортом: влітку плавав і грав у теніс, а взимку — катався на велосипеді. Двічі на тиждень для підтримки своєї форми проводив декілька годин у спортзалі. Все своє дитинство, юність і період змужнілості він товаришував з хлопцем на ймення, скажімо задля зручності оповіді, Анрі Ренар, чий батько теж був службовцем у Митному управлінні. Жан і Рірі разом ходили до школи, разом гралися, разом готувалися до іспитів, разом відпочивали на канікулах, оскільки їх сім'ї були в дружніх стосунках. Їх перша закоханість також припала на один і той же період. Вони були партнерами на місцевих тенісних турнірах і разом відбували військову службу. Вони ніколи не сварилися, і ніколи не почувались такими щасливими, як у товаристві один одного. Вони були нерозлучні. Коли настав час братися до роботи, вони вирішили, що підуть в одну й ту ж фірму; але ця справа виявилась не такою вже й легкою; Жан спробував влаштувати Рірі в ту саму фірму, що найняла його, але не зміг, і лише рік потому Рірі знайшов якусь роботу. Але до того часу справи у Гаврі стали такі ж кепські, як і у всьому світі[56], і через кілька місяців той втратив роботу.

Рірі був безтурботним юнаком, і байдикування прийшлось йому до снаги. Він танцював, купався і грав у теніс. Там-то й познайомився з дівчиною, яка нещодавно оселилась у Гаврі. Батько її був капітаном у колоніальній армії, і після його смерті мати дівчини повернулася на свою батьківщину в Гавру. Марі-Луїзі було тоді вісімнадцять. Майже все своє життя вона провела в Тонкіні[57]. І саме ця екзотичність приваблювала до неї молодих людей, які ніколи в житті не залишали Франції, і спочатку Рірі, а потім і Жан закохалися в неї. Можливо, це було неминуче і, безперечно, нещасне кохання для обох юнаків. Марі-Луїза була добре вихованою дівчиною, єдина дитина, і в її матері, окрім пенсії, було трохи власних заощаджень. Очевидно, що виявляти знаки уваги до такої дівчини можна було лише з перспективою на одруження. Звичайно, Рірі, на той час повністю залежний від свого батька, не міг запропонувати руку і серце та сподіватися хоча б на щонайменший шанс, що пані Моріс, мати Марі-Луїзи, погодиться на його пропозицію. Проте, маючи у своєму розпорядженні цілий день, він міг значно частіше, на противагу від Жана, зустрічатися з дівчиною. Пані Моріс була хворобливою жінкою, тому Марі-Луїза мала більше свободи, аніж більшість французьких дівчат її віку, та суспільного становища. Вона знала, що і Рірі, і Жан були закохані в неї, і вона також симпатизувала їм; їй лестила увага обох юнаків, але з її поведінки не було видно, що вона палко закохана в одного з них. Важко було зрозуміти, кому надає перевагу дівчина. Проте вона добре усвідомлювала, що Рірі не одружиться з нею.

— Як вона виглядала? — запитав я Жана Шарвена.

— Маленька, з гарненькою тендітною фігуркою, великими сірими очима, блідою шкірою і м'яким, темно-русявого кольору волоссям. Вона й була скоріше схожа на маленьку мишку. Не вродлива, але чарівна, напрочуд приваблива і скромна, в ній було щось надзвичайно зворушливе. З нею було легко спілкуватись. Вона була скромна та щира. Не можна було не відчути, що на неї можна покластися, і вона стане для будь-кого порядною дружиною.

Жан і Рірі не таїлися один від одного, і Жан не приховував, що закоханий у Марі-Луїзу, хоча першим зустрів її Рірі, тому було само собою зрозуміло, що Жан не стане йому на заваді. Нарешті дівчина зробила свій вибір. Одного дня Рірі дочекався, поки Жан вийде зі свого офісу, і розповів йому, що Марі-Луїза погодилась одружитися з ним. Вони домовились: тільки-но він отримає роботу, його батько піде до її матері і зробить офіційну пропозицію. Жан був шокований. Та як же було нелегко слухати з гаданим розумінням про плани на майбутнє, якими ділився збуджений і зачарований Рірі! Але будучи надто відданим Рірі, Жан не почувався ображеним, бо знав, який той милий, тож не міг звинувачувати і Марі-Луїзу. З усієї сили Жан чесно намагався примиритися з жертвою, яку приніс на вівтар дружби.

— Чому ж вона вибрала його, а не вас? — запитав я.