Розділ «Частина друга Загублена фібула»

Поллілі сиділа на моріжку, лише за кілька кроків від господаря, і мала такий вигляд, ніби просилася, щоб він її взяв на руки й посадив у клітку. Так вона не поводилася ще ніколи!

— Ага, тепер на тебе страх найшов! — сердито мовив Йоганнес і схопив тваринку. — І навіщо ти викидаєш такі штучки, ти, дурна тварючко? Ти ж не кролик!

Коли вони опинилися перед кліткою, морська свинка захвилювалася ще дужче, запищала голосніше і мало не вирвалася з Йоганнесових рук.

— Так-так, тепер тобі хочеться швидше додому! — сказав хлопчик. — Але спочатку треба було все перевернути догори дриґом. Знаєш, що з тобою зробить Брітта, як переконається, що то ти риєш ті нори?

І посадив Поллілі в сіно. Морська свинка зараз же й зарилася туди, викопавши собі писочком та передніми лапками теплу, затишну печерку.

— Коли ти нарешті вгамуєшся? — запитав Йоганнес, уклякаючи навколішки перед кліткою.

І тут щось заверещало — тоненьким, пронизливим голоском.

Йоганнес умить зачинив дверцята клітки ще й взяв на засув. У нього тремтіли пальці. Він ще ніколи не чув, щоби Поллілі так кричала!

Що ж воно діється там, у клітці, під сіном? Але роздивитися було годі, бо подвір’я давно вже поринуло в сутінь. Ось сіно заворушилося…

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес.

Він усвідомив: таки треба відчинити дверцята і з’ясувати, що воно там коїться. Бо то ж не Поллілі так кричала! А якщо все-таки вона? Тоді хіба що від смертельного страху… А він же її ще й замкнув, разом з її лютим ворогом!

«Отже, це не вона вирила ту нору? — подумав Йоганнес. — А хто ж тоді? Кріт? Про кротів не може бути й мови. Кролик? Кролів морські свинки не бояться. Хто ще вигрібає собі нори? Лисиці, ну ще борсуки. Але звідки їм тут узятися, лисиці чи там борсуку, отут, біля гавані?»

І все ж таки могло бути тільки щось таке. На їхньому подвір'ї оселилася лисиця! Можливо, хтось із мешканців, котрий має ключа від підвалу, підкинув ту звірину. От хоч би й пан Покашиїнський, той на все здатен. Підкинув лисицю саме з таким задумом, щоб вона зжерла Поллілі! Аби Йоганнес і Брітта не мали більше ні краплини втіхи на своєму подвір’ячку. Йоганнес глибоко вдихнув. Якщо там, у клітці, засіла лисиця, то це означало, що Поллілі там більше не сидить — принаймні вона вже нежива! У такому разі він їй, бідолашці, вже нічим не допоможе. Однак треба хоч глянути. Бо потім він собі не пробачить. Уява вже малювала йому картину: маленька закривавлена шкурка серед сіна й соломи.

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес і обережно, на палець, прочинив дверцята клітки. Лисиці й людей кусають, від паніки, коли бачать, що загнані у безвихідь. А ще лисиці бувають хворі на сказ. — Поллілі, ти ще жива?

Сіно заколивалося, потім долинуло знайоме попискування.

— Поллілі, вилазь! — гукнув Йоганнес. Від полегшення, на радощах, він був ладен її навіть обійняти, якби це було можливо — обійняти морську свинку. — Ага, ось де ти!

І шаснув рукою в купу сіна. Цього разу він уже не так злякався того вереску. І те, що він ухопив пальцями, було зовсім не хутро. То була тканина, якийсь одяг! Зовсім не думаючи, що робить, хлопчик потягнув за той одяг — тоді як Поллілі сиділа біля його руки й тільки попискувала. Однак те, що Йоганнес тягнув, чинило йому опір!

— Моа! — вигукнув переляканий хлоп'ячий голос, і не було жодного сумніву: кричало всередині клітки. — Моа, допоможи ж мені!

І тоді хтось щосили увігнав дрібненькі зубки у вказівний палець Йоганнеса.

Тримаючи Поллілі на колінах, Йоганнес сидів на холодній землі під кліткою і важко дихав. На вказівному пальці чітко видніли сліди дрібненьких зубів, а в одному місці навіть проступила кров. Але болю хлопчик не відчував. Тільки серце калатало, мов шалене.