Розділ «Частина друга Загублена фібула»

— Не знаю! — відказала Моа. — Ой! Не поспішай так! А то б’єш носаками мені в литки.

— Це неможливо! Як ми могли опинитися під землею, якщо зайшли у двері над землею?

— Але ж ти бачиш: ми таки під землею! — нетерпляче сказала Моа. — Чи ти ще почнеш доводити мені, начебто ми не тут, а деінде?

Нісс похитав головою, а тоді схаменувся: Моа ж не може його бачити!

— Ні, — відповів.

— Ото ж бо! — задоволено сказала дівчинка. — Ти ще скажи, що лі-феї не вміють вирощувати рослин! Чи ширяти у повітрі… Часом буває нелегко порозумітися з тобою, Ніссе.

Хлопець промовчав. Він уже давно зауважив, що долівка тунелю дуже рівна: не спіткнешся, хоч і темно. Тільки ледь торкався пучками стін обабіч, аби завчасу помітити, коли тунель раптом круто зверне вбік. Але підземний хід тягнувся прямо, мов проведено його під шнурок.

— Ніссе, здається, він пішов угору! — схвильовано вигукнула Моа.

Нісс і не здогадувався, що потрібні очі, аби визначити, як ідеш: угору, вниз чи по рівному.

— І мені так здається, — підтвердив хлопець. — Але я ще не певен.

— А таки нагору! — багатозначно мовила дівчинка. — Як вони й казали. Ведур і Антак нагорі, Ніссе. Незабаром і ми там опинимося!

Нісс відчув, як забилося в грудях серце. Можливо, треба було спочатку порозумітися з Моа стосовно того, що вона має на увазі, коли каже «нагорі». Звісно, він щось припускав, про щось здогадувався. Але зараз добре було би знати більше й точніше. Він навіть трохи завагався: а може, краще б їм повернутися?

— Уже! — скрикнула Моа. Тісний вогкий тунель поглинув її голос. — Прохід закидано, але землю зовсім легко відкидати! — Вона чхнула. — Стає світліше, Ніссе! Бачиш? Світлішає!

Коли б Моа не привернула його уваги, Нісс міг би подумати, що це його очі так поступово пристосувалися до цілковитої темряви. Здавалося, ніби пітьма помалу з густої чорноти перейшла у свинцевий відтінок, і якусь мить Нісс був не певен: чи він уже розпізнає обриси постаті Моа, чи йому це тільки ввижається?

Але раптом усі сумніви враз розвіялись. Куди швидше, ніж Нісс міг сподіватися, він виразно вздрів попереду чорну тінь, що квапливо дерлася все вище й вище! А потім та тінь перетворилася на Моа.

— Світло! Я бачу світло! — закричав Нісс. — Ми прийшли!

Останній відтинок шляху здіймався круто вгору — так круто, що Нісс іноді мусив лізти навкарачки. Ну, в такому місці навіть за цілковитої темряви хто б засумнівався, що тунель веде нагору!

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Бо що, коли тут на нас хтось чигає?

Нісс злякався. Про таке він і не подумав!

— Ти бачиш хоч щось? — пошепки спитав він.